Чи/є у Чернівців обличчя?// «Оповідання простим олівцем» Олега Любківського

Як ви, певно, здогадалися із назви, сьогодні поговоримо про книжку Олега Любківського. «Оповідання …» вийшли друком у відносно далекому 2013 році. Їх складно позначити прикметником на кшталт «елітарна» чи «еголітарна» література, – ці тексти взагалі доволі складно бодай якось класифікувати. Відомий чернівецький художник увірвався в прозу, перевернувши багато усталених канонів. 

Любківський, Олег.
Оповідання простим олівцем / О. Любківський. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2013. – 96 с. : іл.

Світ, створений пензлем і пером

Цінність внеску кожного автора (і кожної авторки) можна оцінити за тим, що нового він (або вона) приносить. Звісно, інші чинники також відіграють велику роль: йдеться про вміння оперувати мовою, вибудовувати якісний сюжет тощо. До речі, відсутність сюжету теж повинна бути аргументованою, інакше це знущання з читача. У текстах О. Любківського наявний  автобіографізм і мемуарність, яка попри свою герметичність провокує читача на діалог.

Кажуть, щоб писати хорошу прозу, потрібно мати багато досвіду. Очевидно, розуміння деяких речей, буттєвих аксіом, явищ часто приходить не одразу. Ще з першої сторінки мені було видно почерк зрілого майстра (водночас неклішований і помітно сучасний). До того ж важливим є вдале переосмислення традиційних у літературі тем, особливо усього, що стосується кохання та любові. Почуття надихали і надихають багатьох митців, але процес пошуку нових слів стає дедалі складнішим. І в житті, і в літературі. Втім, аb ovo, як то кажуть. Звідки усе починалося, туди і прямує. 

Довелося кілька разів перечитувати «Оповідання…», тому що з першого разу не змогла ввімкнути в голові бодай напівпрофесійного читача: мене цікавило різне – перебіг подій, авторська рецепція вчинків головного героя, описи жінок, людей (сюди автоматично входять жінки і чоловіки, до яких автор не має романтичного пієтету), локацій. При другому прочитанні вдалося вимкнути емоційне сприйняття тексту і звернути більше уваги на авторську мову, прийоми та методи впливу. Тепер, «тверезо» оцінивши ситуацію і проаналізувавши деякі моменти, я можу стверджувати, що книжка направду дуже важлива, а особливо в контексті чернівецької (дозволю собі таку нахабність!) літератури.

Фото Маxym Kozmenko

Кілька слів про загальне різноголосся

Буковинське письменство взагалі дуже неоднорідне явище. З огляду на поліетнічність, а отже, і полікультурність населення, автори мають щонайменше два можливих варіанти творчого прямування: переймання європейської, німецькомовної літературної традиції або ж продовження, переосмислення класичних традицій української літератури. Це залежить від того, що стало основою світогляду, в якій парадигмі розвивався письменник.

О. Любківський тяжіє до Заходу, у своїх текстах цитує слова зі всесвітньо відомих пісень, згадує назви зарубіжних гуртів (The Rolling Stones, The Beatles тощо), імена художників та багато іншого, що допомагає зрозуміти на якому підґрунті базований внутрішній світ автора. Одразу привертають увагу елементи макаронічної мови (суміш слів чи висловів з різних мов); написане латинкою переважно виділене великим шрифтом. Читачеві не доводиться сподіватись на примітки, адже у книжці немає жодної – хіба що в самому тексті можна знайти пояснення автора. Також відсутня нумерація сторінок (а нема чого відраховувати, скільки там до кінця залишилось!). Якщо вже мова зайшла про оформлення, зазначу, що «Оповідання…» не зовсім схожі на оповідання.  Через те, що текст вирівняли за лівим боком, створюється враження, наче читаєш верлібри, наділені особливим ритмом та мелодійністю звучання. Втім, нехай це буде на ваш розгляд.

Знову кАзане казати?.. (Микола Лукаш)

Мені подобається література, після прочитання якої запитань залишається більше, ніж відповідей. Розпочну із назви: чому взагалі «Оповідання простим олівцем»? Я уже згадувала про наскрізні «червоні нитки» цієї збірки: кохання та любов. На всяк випадок зазначу, що під першим словом маю на увазі і симпатію, і пристрасть, і романтичне обожнювання – увесь спектр яскраво описаних автором почуттів, які (чомусь) щоразу добігали кінця надто швидко.

…все буде залежати тільки від неї, тільки від нас, або тільки від мене одного.

Олег Любківський

П’ять історій і п’ять жінок, однаково схожих на античних богинь краси. Щоразу, коли завершувалося оповідання, у мене виникало відчуття, ніби доля викрала ще одну статую з особистого музею головного героя – таке тривало доти, доки він не повернувся у точку відліку: туди, де залишається лише пам’ять і фінальні слова «хай завжди щастить всім, хто довго шукає свої заповітні стежки».

Власне, чому я «обізвала» книжку мемуарною: усе це схоже на приборкування часу та пам’яті. Кожна з історій так і залишилася ескізом. «Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість», – писав Володимир Винниченко. «Я знаю, що не варто розтягувати прощання», – каже одна з героїнь. Простий олівець, яким записані оповідання, легко зітреться щойно спробуєш повернутися у минуле, утім, він залишить по собі слід. Вальтер Беньямін влучно зауважив: «Мова дозволяє в очевидний спосіб зрозуміти, що пам’ять є не інструментом, а […] пізнавальним медіумом минулого».

Мушу повернутися до простого олівця і додати, що це дуже цікаве рішення для назви, оскільки об’єднує і літературу, і образотворче мистецтво, до того ж є своєрідною метафорою з огляду на живописність образів Олега Любківського. Знання художніх тонкощів допомагає автору при панорамному чи детальному відтворенні об’єкта, створює відчуття перебування, а не лише споглядання, тому що «живе враження ніколи не впишеться в соту долю секунди, як би нам цього не хотілося».

Зрештою, візуальне і тактильне переважає над вербальним і аудіальним: «…це був ще не зовсім ранок, вона спала спиною до мене і я повільно читав спокійні абриси її привабливого тіла, намагаючись бути лицарем серед своїх поспішних думок. Я тільки обняв її плече і поцілував смугастий джемпер. Вона, напевно, нічого не відчула і не прокинулася. Я продовжував його цілувати аж донизу, де спина вже була у неї оголена. […] Потім засвітився телефон від якогось повідомлення, і я побачив яка вона від природи повноцінно витончена. Я швидко взяв у руки телефон, щоб його вимкнути, поки він ще випадково не задзвонив, але це був не телефон…» До речі, еротизм опису жінок складно назвати вульгарним – це радше «те, що відчуває мужчина, який ще не втратив почуття ідеалу».

«Виявляється, що іноді містика насправді
 тихо дружить з нашою реальністю?»

Деколи абсолютно дивним чином минуле накладається на теперішнє, і автор скеровує читача в часовий екскурс, як-от у тексті під назвою «Ніч важкого дня або двадцять перше платонічне кохання». Ранковий сквер, головний герой поряд із малознайомою дівчиною, яка зовсім неочікувано заснула на ньому кілька годин тому – аж раптом, зупиняючись і дивлячись у невизначену далечінь, проходить повз якась жінка:

«…це була вона – Гертруда Цвірінько.
Моє перше, найщиріше кохання…
Хто б це тепер сказав?
Дуже схоже, що ти стала першою у списку всесвітньої справедливості, подумав я.
А як я для тебе зі сльозами вирізав на лавці, як молитву:
 – I LOVE YOU, I NEED YOU, I WANT YOU! А ти була безжальною і не тільки до мене, але і до прекрасних молодих The BEATLES.
Ось тобі і повернулись всі мої юнацькі страждання…»

Близька до реальності картина переплітається із містикою, коли дівчина, яка лежить на плечі у героя, сонним голосом промовляє: « – Гертруда Стайн, а не Цвірінько», на що чоловік мовчки відповідає: «Так, звичайно. Добре, що ти спросоння не дочитала мої думки».

У текстах О. Любківського взагалі доволі багато містичного, надприродного. Правда, «Оповідання…» надзвичайно цілісні, тож часом складно розрізнити, де межа між реальним та ірреальним. Можна зазначити, що їм притаманні деякі риси магічного реалізму або ж навіть сюрреалізму. На початку я вже зазначала, що вміщені у збірці твори не піддаються логічному осмисленню або чіткій класифікації. Думаю, це тому, що автор не вдавався у надмірну раціоналізацію: думки головного героя часто розгублені, а спроби усе вкласти на папері нерідко виливаються потоками свідомости. Його чесність із собою і з потенційним мовчазним співрозмовником настільки велика, що межує із метамодерністичною. Це до того, що якби мене попросили визначити літературний напрямок, до якого можна уналежнити книжку, я б лише розгублено зітхнула. 

Із чистим серцем дозволю собі перейти до наступної частини під назвою

"LET’S SPEND THE NIGHT TOGETHER".

Концепт сну в прозі О. Любківського дуже важливий і, як на мене, цікавий. Оскільки більшість подій відбувається вночі, хтось із героїв (о диво!) спить. АЛЕ: поки жінки мирно і безтурботно блукають царством Морфея, оповідач мусить бути на сторожі їхнього спокою. Навіть тоді, коли все ж піддається сну: чи то в горах, чи в ательє – будь-де.

Метерлінківський простір

Власне, майстерня художника (або як її називає автор – ательє) виступає найбільш захищеним від зовнішнього світу місцем, зоною особистого комфорту, який слід оберігати від "чужих": «Випадкові гості у мене бувають рідко, а мою тишу в ательє я заздрісно оберігаю, як церковний сторож нічну тишу своєї дзвіниці». 

Відчуття захищеності від світу – це усвідомлення власного відокремлення в межах безпечної, обмеженої вікнами та дверима території. За Метерлінком, зовнішній світ ворожий, тому що відкритий. Утім, головний герой все ж дозволяє іншим (навіть незнайомим) людям входити у цей сакральний простір. «Своїх» він відчуває на інтуїтивному рівні.

Чиє обличчя?

Продовжуючи (і частково заперечуючи) попередню думку, хочу зауважити, що митець однаково добре почувається не лише в майстерні, а й у місті чи горах, до яких має особливо трепетне ставлення. Простір взагалі відіграє важливу роль у процесі становлення внутрішнього світу героя. Творчий космополіт і корінний чернівчанин, він усвідомлює свою належність до історичної та культурної (переважно австрійської) традиції. Щоб відповісти на запитання «чиє обличчя?», слід усвідомити, що йдеться про багатоликі Чернівці, а вони у сприйнятті Олега Любківського (перш за все) австрійські – на це вказують усеможливі атрибути, які можна знайти, уважно придивившись і відчувши місто на дотик. Автор зміг поєднати розповідь про жінок із описом (відчуттям) «свого» простору не розірвано, а цілісно. Щоб написати такі тексти, потрібно мати направду синкретичне сприйняття естетичних категорій.

Маю ще багато думок щодо «Оповідань простим олівцем», але хочу все ж залишити інтригу. Книжку можна взяти у відділі абонемента.

Бажаю вдумливого читання!

(У дописі подано картини О. Любківського)

Марина Горбатюк