Невідомі повстанські пригоди. Що ви знали про збройні виступи українських селян проти більшовиків у 1930 році?

Стандартизоване, стереотипне трактування української історії двадцятого століття загалом свідчить, що спротив радянській владі після поразки визвольних змагань у цілому закінчився десь у двадцятих роках із «затуханням» вогню в Холодному Ярі. Про те, що боротьба насправді тривала далі, згадується нечасто і побіжно. Заповнити цю прогалину хоч якоюсь мірою зможе книжка історичних нарисів Володимира Тиліщака «1930. УСРР. Повстання», надрукована у видавництві «Смолоскип».

Історик і заступник голови Українського інституту національної пам’яті Тиліщак дослідив енкаведешні архіви, мемуарну і художню літературу, періодику, подекуди навіть фольклор, щоб зібрати вісімнадцять сюжетів антирадянських повстань у селах і містечках різних регіонів Радянської України в 1930 році (тоді її офіційна назва, власне, і «згорталася» до абревіатури УСРР).

То, нагадаю, був один із років «великого перелому», коли тривала ґвалтовна колективізація, закручувались усі можливі гайки та відбувався погром церков. З іншого боку, це був рік, коли Сталін написав знамениту статтю «Запаморочення від успіхів» — і на нетривалий час трохи пригальмував темпи жорстких реформ.

У тридцятому році нелюбов українського села до радянської влади вибухнула. Десь останньою краплею було розграбування храму, десь — історія з колгоспами, десь інші конфлікти. Хитке перемир’я часів НЕПу закінчилося. Тільки от гнів і силу повсталих мас не було кому організувати і спрямувати.

Значна частина народних виступів, за сучасною термінологією, нагадувала радше розігнаний громадський протест, а не справжнє повстання.

Часто це були просто погроми радянських органів влади й побиття активістів. А організовані дії сягали максимум кількох сусідніх сіл. У таких повстань був дух, але не було ні справжніх лідерів, ні серйозної зброї, ні стратегії, ні нормальної комунікації. Зрештою, вони «видихалися» за кілька днів — і починалися «зачистки», репресії.

Хоча були й грамотніше організовані повстання. З харизматичними лідерами, з плануванням, із «домашніми заготовками», з підпільними організаціями. До таких належить, приміром, Павлоградське повстання на теперішній Дніпропетровщині. Його учасники хотіли захопити це місто одночасними ударами з різних боків і, можливо, навіть мали спільників у місцевому червоному гарнізоні, які повинні були перейти на бік повстанців. Але коректно втілити цей задум не вдалося, Павлоград не взяли. Цікаво, що керували цим виступом не лише емоції та натовп, але й підпільна група, ключову роль у якій відігравали колишні гетьманці.

На чолі інших повстань з’являлися справжні отамани.

Наприклад, отаман Клітка на території нинішніх Сумщини та Полтавщини. Про таких кажуть «овіяний легендами». У народі він лишився в образі безумно сміливого, надприродно везучого богатиря-характерника. Казали, що Клітка однією кулею вбиває до десятка комуністів, а його справді неймовірні та численні втечі з-під варти обросли гарними міфами. Скажімо, про те, як отамана замкнули у в’язниці, а він намалював на стіні човна та поплив ним на волю.

Таких і подібних історій у книжці «1930. УСРР. Повстання» чимало. Кожна друга з них так і проситься у кіно чи в літературу. І вже точно вони варті того, щоб ми про них довідалися.