Будь-яка мова наділена здатністю кодування іманентних
(інакше – внутрішніх) поколіннєвих чи то спадкоємних сенсів. Власне, це є
однією з причин її існування: вона створена, щоб закріплювати та передавати
світоглядний досвід попередніх ґенерацій. Саме спільномовність провокує
відчуття залучености, причетности до чогось більшого – соціуму «своїх».
Потрійна формула (?) «свій», «інакший», «чужий» з’являється в процесі
еволюції. Лише в оточенні собіподібних ми можемо навчитись протиставляти.
Українці надто довго перебували у штучно виродженому просторі, тож тепер,
коли вовк остаточно скинув овечу шкуру, більшість із нас – у шоковому
стані нерозуміння: як навіть найближчі кровні родичі з сусідньої імперії можуть
підтримувати війну проти українців. Поки ми повторювали «Ніколи знову», їм
насаджували «Можем повторіть».
 |
Ілюстрація: |
Всіма силами
намагаюсь триматись осторонь від створення українського пропагандистського
лексикону, від радикального протиставляння нашої нації їхньому населенню
охоплених пропагандою територій, тому що це може створити ідеологічного
покруча. Межові стани (особливо для цілого народу) – дуже і дуже зле,
майже з усіма нині живими поколіннями українців така повномасштабна війна проти
права жити трапилась вперше. Навіть нашої багатої на лексичні засоби мови
бракне, щоб дати змогу ословити невикричаний хрип люті за знівечені долі в ніби
цивілізованому ХХІ столітті. Тому ми, як мовці, стаємо в оборонну позицію,
намагаючись вербально та візуально донести до світу факт геноциду. Зрештою,
українці навчені пам’ятати й оплакувати померлих – нам (більшій частині) не
притаманна ненависть у тривалій перспективі…
На фоні чергової
істерії з "какая разніца", "а язик в чьом вінават?",
"стільки наших російськомовних хлопців зараз воює, а ви за своє...",
"не сійте розбрат, мова не на часі" та всього іншого, хочу розкласти
по поличках проблему, яка виникла історично і є доволі штучною. Будь-яка дія
викликає протидію, тому я завжди за УСВІДОМЛЕНІСТЬ. Усе написане вище –
лише спроба впорядкувати хаос воєнного часу та підвести до основного питання:
Отже, як слово стає
співучасником злочину?
Те, що сьогодні
відбувається зі свідомістю росіян – результат впливу теорії утопії: влада дбає
про нас, вона піклується про безпечне майбутнє для наших дітей, тому цілком
логічним є напад на іншу країну. Цензура необхідна, інакше вороги зруйнують
росію зсередини. І взагалі – це не напад, це захист населення, яке хоче
повернутись, а коли це відбудеться – відновиться радянський союз, ми будемо
впевнені у завтрашньому дні, ковбаса знову стане по 2,20, тому санкції – це
ніщо, нам не звикати.
Як ви могли
зрозуміти, то найліберальніша позиція жертв путінського режиму, в іншій
альтернативній для них утопії українців взагалі не існує – лише малороси: одних
треба фізично знищити, бо були спільниками міфічного нацистського режиму, а
інших – добровільно(-примусово) асимілювати – тобто заборонити українську мову,
спросувати сам факт існування культури, запровадити «правильну» систему освіти.
Будь-яка утопійна теорія є передумовою знищення людських свобод, адже утопія
передбачає цілковиту згоду. Такого в адекватному демократичному суспільстві не
може існувати – наявність опозиційного бачення свідчить про багатоголосся, що є
нормальною реакцією. Змальовуючи ідеальний устрій, утопія унеможливлює вільний
вибір, відбувається підміна думки: волю «вищих» людина, сірий гвинтик механізму,
сприймає як власну.
Окрім комунікативної
та пізнавальної, мова виконує низку інших функцій, серед яких – сугестійна.
Саме з нею тісно пов’язана здатність слова бути знаряддям впливу на свідомість
людини. Дж. Орвелл у «1984» ввів термін «новомова», який набув найбільшого
поширення на позначення того, що також називають «мовою брехні / ненависті»,
«казенною мовою», «антимовою», «квазімовою» тощо: «Мета Новомови полягає не
тільки в тому, щоб бути засобом вираження світогляду й мислення, які властиві
Ангсоцу (=ідеологічним потребам партії Англійського соціалізму), а й щоб
унеможливити всі інші форми думки».
Я навіть не знаю, як
називати те, що відбувається по той бік барикад, але росія впадає в дедалі
більший маразм і конвульсійно намагається затягнути туди цивілізований світ,
яким ми його знали до 24.02.22. Українці стали свідками подій, описаних Дж. Орвеллом. Старший
брат, який постійно спостерігає за тобою і прагне фізичною силою вибити
необхідну йому сліпу покору. Викривлена дійсність завжди потребує викривлення
мови, руйнування значеннєвих зв’язків: «ВІЙНА – ЦЕ МИР, СВОБОДА – ЦЕ
РАБСТВО, НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА». Ці слова росіяни цитують, обстоюючи «свою
позицію». Абсолютно серйозно вони стверджують, що мир неможливий без нападу на
інших; що вони мусять завойовувати нові території, бо така сутність великої
та могутньої. Виголошення антивоєнних гасел – державний злочин. Вони вважають,
що свобода українців – це нав’язана Заходом, Америкою, западенцями-бандерівцями
та іншими «ворогами» брехня. Єдине не викликає сумнівів: незнання – то справді
їхня найбільша сила.
Як зазначає Інна
Ренчка, авторка дослідження «Лексикон тоталітаризму», «В історії найбільше
відомі два різновиди ново мови – мова Німецької націонал-соціалістичної
робітничої партії, або мова Третього рейху (LTI), що значною мірою сприяла
формуванню нацизму, та мова Комуністичної партії СРСР». Твори основних
ідеологів закріплювали норми потрібної режиму мовленнєвої поведінки,
виштовхуючи побутову лексику та індивідуальне світобачення мовців. Експансія
тоталітарної системи відбувалась на різних рівнях мови. Першим показником є
зникнення суб’єкта, саме для цього радянська влада активно залучала
віддієслівні іменники на кшталт «зникнення», «збільшення», «підвищення»,
«усунення» тощо. Ще однією характерною особливістю західноєвропейський
дослідник П. Серіо назвав поєднання слів, які не бувають синонімами,
наприклад, партія і народ – чергова підміна думки колективного
«народу» , який автоматично має погоджуватись із владою («Партия велела – комсомол ответил: есть!»).
До речі, основна
відмінність між союзом і росією полягає в тому, що радянський режим програмував
мову ненадійним, близько-далеким і світлим соціалістичним майбутнім, а
путін змусив працювати її на минуле, він спровокував колективну ностальгію за
тим, що травмований мозок сприймає дійсністю. Людині загалом властиво постійно
озиратися назад, але час має властивість викривлювати спогади, тому на росії
лише через 30 років після падіння союзу згадують, що бачили злісних
фашистів-нацистів-жидобандерівців на вулицях Харкова, що їх ледь не вбили за
російську в Одесі або рідня, до якої вони стабільно їздили на літніх канікулах,
мала русофобні настрої ще за царя Гороха. Найцікавіші історії, звісно ж,
пов’язані зі Львовом – осередком хунти. Недавно мала щастя читати коментар
якоїсь особи, що переконувала, як на власні очі бачила розп’яття
російськомовних дітей у центрі міста: «Я там била, я відєла. Паєтаму бамбітє,
рєбята, викурітє всю нєчєсть с нашей русской зємлі», – доволі однозначно
закінчила.
Я вже навіть трохи
призвичаїлась до їхніх теорій про Україну імені лєніна (Польщу імені сталіна
досі складно сприймати, але процес запущено), а все ж: що вони будуть робити,
коли імена совєцьких вождів закінчаться? З’явиться, певно, Америка імені
ванєчкі грозного.
Чесно кажучи, російська мова скоро буде називатись московською редакцією наріччя імені Степана Бандери, тому що останні 20+ років їхні новини присвячені «українському питанню» більше, ніж самій росії. Могли б виділити цей час, щоб вигадати нарешті адекватний відповідник до «я переможу», але поки вони лише пабєдю-пабєждю, що є цілком передбачено. То таке буває, коли побєдобєсіє робиться народною забавою.
Історія повторилась,
пропаганда спрацювала. Коли Й. Стернін описував російську тоталітарну мову
радянських часів, він виділив доволі впізнавані головні риси: «…ідеологізацію
лексичної системи мови, класове, ідеологічне роздвоєння семантичного простору
за принципом «соціалістичне – вороже (буржуазне, антисоціалістичне,
контрреволюційне тощо)»; семантичний примітивізм, спрощення дефініцій значної
кількості лексичних одиниць за принципом «наше – не наше»; велику частку
«готових думок» у письмовому та усному дискурсі (кліше, гасла, цитати тощо); постійне
лексичне вираження в дискурсі образу класового ворога і теми боротьби з ним
(…)»
Ніщо не змінилось від того часу.. Не хочу вдаватись в дидактику, але все ж повторю: мова – це кордон, межа поділу, життєво необхідне означення території. Нав'язана колишнім колоніям за багато століть російськомовність несе (несла і буде нести) за собою фікцію спільної культурної та історичної традиції, відтак – географічного співперебування в межах одного метерлінківського простору: такої собі ізбушкі на курьїх ножках, де ти в лаптях відчуваєш себе дуже причетним/-ою до вєлікава русскава міра, що побудований на легендах, терорі та втримуванні в межах.
Найголоснішим
рупором будь-якого тоталітарного режиму є саме мова, особливо та, в якій
«принуждение к миру» у свідомості мовців закріплена як беззаперечний факт і
поклик крові. Те, що вони зробили з російською – феномен, який потребує ґрунтовного дослідження. Вчасний аналіз маніпулятивних елементів, масове засудження такої риторики на ранніх етапах її формування могли б урятувати життя десятків тисяч громадян різних країн. Це не робить усіх російськомовних автоматично поганими або
зомбованими – ні, але нинішня ситуація всередині рф є наочним прикладом впливу
диктаторської антигуманної риторики на маси. А така риторика з’явилась не
сьогодні, не вчора і навіть не 8 років тому: вона існує століттями.
Марина Горбатюк
Немає коментарів:
Дописати коментар