Поетична збірка молодого автора під назвою
«Підсумовуючи мовчання» вийшла друком у Мюнхені в 1971 році (більшість книжок
із доробку були оприлюднені за кордоном через радянську цензуру). Вона входить до циклу «Пробуджена
муза». Стержнем внутрішнього світу поета, його опорою, є
любов до людей, зокрема й до найближчих, але – що важливо та
характерно – особисте здатне переходити у національне, відтак і в
загальнолюдське.
Калинець,
І.
Поезії /
І. Калинець ; авт. передм. Е. Соловей. – Львів : Піраміда, 2008. 1 – 608 с. -
(Бібліотека Шевченківського комітету) (Випущено на замовлення Державного
комітету телебачення і радіомовлення України за програмою "Українська
книга").
Покликання
на перше видання збірки, видане у Мюнхені: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/1789/file.pdf
Ігор Калинець
народився 9 липня 1939 у місті Ходорів (нині Львівської області). У 1956–1961
роках навчався на філологічному факультеті Львівського університету. Після
закінчення навчання працював у Львівському обласному державному архіві
(1961–1972).
Через рік після оприлюднення «Підсумовуючи мовчання» він, на кілька місяців
пізніше від дружини, опиниться за гратами за участь у дисидентському русі,
розповсюдження антисовіцької пропаганди. Калинець міг піти шляхом Тичини,
перетворитись на типового віршописця, відкинути максималістичні поривання до
свободи у всіх сенсах і жити як типова радянська людина, але він не став.
Мовчання виявилось легшим, тому щойно відчув відхід поезії – відпустив її. Був
1981 рік. Після двох муз прийшла творча тиша, але тоді, у часи «…мовчаня»,
слова переповнювали.
Його «поява» в
українсьому літературному процесі дала змогу вести дискусії про необароко:
вважають, що вітчизняне бароко – одне із джерел інспірації автора. Іншим,
беззаперечно, є творчість добре знаного поету Богдана-Ігоря Антонича.
Метафори Калинця
сягають глибоко у колективну підсвідомість чи несвідомість (?), пробуджуючи
знання про небачене; вони зачіпають найчутливіші рецептори-носії
спільноукраїнської пам’яті, яку автор намагається поставити на сторожі
проникнення вар’ятства. А воно насправді глибоко вкорінене (або ж штучно
вросле) – як бур’ян. Його тексти написані не для докору, не для сухої
констатації фактів абощо – перш за все, це внутрішньо прожитий/осмислений
автором досвід. Він може бути реальним або уявним.
Якщо говорити саме про «Підсумовуючи мовчання» – це книжка тонкого
інтелектуального бунту, біблійних алюзій та філософських відкритів.
Синкретичним є візуальний складник оформлення збірки – ці пізньомодерністичні
ікони(!) Р. Петрука, що дивляться незадоволено-викривлено-претензійно, наче
чекають на щось. А чекають, певно, на рух: тому що й самі такі, хоча вихоплені
статичною долею секунди вмілої руки ілюстратора.
Зображені
карикатурно, на злобу дня, образи євангелістів,
того-хто-несе-свій-хрест, того-хто-стукає(тому-відчиняють),зрадника Юди з числа апостолів та інших – наче заклик до Правди. Усе таємне стане
очевидним, а торжество Правди рано чи пізно відбудеться. Але скільки доти втрат
має трапитись?..
Християнська
етика у нас, українців, і справді глибоко закорінена, поети є чи не найбільшими
її носіями (з їхнім вічним пориванням до справедливості, правди, ідеального
світу=утраченого раю тощо). Бог або відсутність Бога
у кожного різна, утім, складно знайти бодай одного письменника, що за всю
творчу біографію оминув його згадкою.
Поки читала збірку,
в голові чітко лунало «дежавю». Наче описане Калинцем – це те, що мало статися,
що відбулось уже зі мною, з нами, з ними, з усіма, або те, що
колись на власні очі бачила – пам’ятаю найтонші деталі, або ще:
це було відомо десятки років тому, а нині відбувається знову.
Підміноване (поки що образно) місто – насправді більш
індивідуальне, ніж колективне: передчуття зламу життя. Конкретного життя.
Передчуття викидання із зону комфорту, в якій – твій дім, твої друзі, ТВОЇ
(ВАШІ) вулиці, дороги, будинки тощо. І це НАШЕ нині стало особливо відчутним
для кожного українця.
Ігор Калинець незаслужено недооцінений, хоча зараз відбувається
те, що мало б відбутися ще давно: час цінувати живих митців. Тим паче, це не
пересічний писака – автор 17 майстерних поетичних збірок. Його творчість багато
в чому перегукується зі стилем пізніх шістдесятників та інших колег поперу, а
все він посідає своє, унікальне місце в когорті українських літераторів.
Мені здається, літературне покоління Калинця – одні з
найтолерантніших, найбільш солідарних та найвідвертіших, саме тому їм так важко
було вжитись на «веселому цвинтарі» імперського покруча – СРСР. І можливо, саме
тому вони намагалися об’єднуватись, гуртуватись, взаємодіяти. А через це (і ще
– ніжність, дитинність, вразливість та ЛЮБОВ) так боляче ламались, коли
втрачали своїх.
Зрештою,
але чому б тоді
не підсумувати своє
мовчання
Немає коментарів:
Дописати коментар