Кольоровий світ, писаний біло-чорними фарбами («За руку з гостем» ІВАНКИ СТЕФ’ЮК)

Я люблю небо. Підняти голову я так і не наважуюся, бо тоді навколо неба буде ще й багато світу, а це недобре. Я дивлюся в воду, і там бачу небо. Воно красиве і дуже слухняне: коли вода хитається, небо також хитається разом з ним. Хотів би його погладити, але доторкнутися не можу, бо там світ. До кінця не розумію, чого мені його боятися… Можливо тому, що він такий великий і він забирає.

І. Стеф’юк, «Мовчання страху»

Сьогодні спробуємо доторкнутися до магічного у своїй реальності гуцульського світу, що його так яскраво і правдиво зобразила Іванна Стеф’юк у прозовій збірці «За руку з гостем». Молода українська письменниця, літературознавиця, етнографиня, лавреатка літературних та літературно-мистецьких премій, членкиня Національної спілки письменників України, кандидатка філологічних наук тощо. Перелік можна подовжувати довго. Я захоплююся творчим і науковим ентузіазмом Іванки. Знайомство з нею припало на дуже вдалий час зародження мого інтересу до Гуцульщини. 

Для дитини чернівецьких асфальтів, яка навіть приблизно не уявляла, на яких горах шукати тотих гуцулів, спілкування з реальними представниками цієї етнографічної групи виявилося не лише корисним, але й необхідним. І. Стеф’юк, як на мене, одна із найбільш потужних сучасних популяризаторок гуцульського діалекту та рідних звичаїв, традицій і культури загалом.

Народилася 3 серпня 1989 року в селі Кобаки, що на Івано-Франківщині. Майбутня письменниця формувалася в оточенні архаїчних ландшафтів, вбирала у себе всю красу мальовничих пейзажів рідного краю, наповнювалася ними, щоб згодом наповнювати й інших. Упродовж 2012–2016 рр. навчалася в аспірантурі Чернівецького національного університету. Дисертаційне дослідження присвятила Марку Черемшині. Сфера наукових зацікавлень І. Стеф’юк: сакральний аспект трактування тексту, топос гір у літературі, українська традиційна культура, родинна обрядовість Буковини. Наразі у доробку письменниці 6 художніх та наукових книжок; письменниця друкується у газетах, журналах, альманахах; дописує на сторінці етнографічного інтернет-проєкту «Спадщина».

Письменниця працює у Снятинському літературно-меморіальному музеї  Марка Черемшини, в Буковинському центрі культури та мистецтва.

«Мій світ – це моє натхнення», – каже Іванка. Вона дивиться на світ реалістично, і так само реалістично відтворює та осмислює його у своїх художніх творах. Письменниця не згущує і не розріджує фарби, ні. Часом може наблизити джерело світла до обраного фрагменту на полотні людської долі. Тоді візерунки набувають зовсім іншого значення: у них оживають цілі галактики зі своїми безумовними, циклічними законами існування. Намальовані узори зливаються зі світлинами, на яких зображена сама авторка. Це поєднання «реального» та «уявного» утворює синкретичну картину гуцульського світосприйняття. 

Новели про життя і побут гуцулів

Стеф'юк, Іванна Іванівна.

За руку з гостем : новели  / І. І. Стеф'юк ; авт. передм. В. Шкурган. –Чернівці : Букрек, 2014. – 160 с. 

Збірка новел під назвою «За руку з гостем» вийшла друком 2014 року. Як зазначає авторка, книжка, – «то, насправді, розмова на три голоси – до розмови словами долучилася мова образів і зорових символів завдяки авторам ілюстрацій – художниці Олі Гордійчук та фотохудожнику Романові Пазюку». У чорно-білих (чи то біло-чорних) зображеннях читач може побачити неймовірні поєднання тонів із напівтонами, відтінків пастельних та неонових. А все тому, що немає нічого абсолютного: навіть чорний та білий виводять сірий. Метафора життя, еге ж? Відсутність забарвлення – це присутність інтуїтивного кольору.

На початку книжки авторка наголосила, що тексти цієї збірки – не автобіографічні. Вона додає: «Припускаю, що після прочитання новел хтось захоче спитати про це і мене – чи знаюся на ворожінні , чи закохувалася так, як героїні моїх новел, чи переживала такі втрати. Чи їхні емоції – не змальовані з моїх.. Не змальовані: і герої, і їх характери, і сюжети – живуть своїм життям. Звідки взялися сюжети? Не з вимислу, бо не намагаюся витворити їх штучно, не думала над ними. З життя, але не мого чи ще чийогось конкретно, а з життя взагалі, з відчуття світу: інтуїтивного, апріорного. А тому хочеться, щоби тексти мої жили без автобіографічних паралелей». І попри те, що новели справді не змальовані з життя авторки, у них репрезентовані важливі для неї ідеї та думки, бо, як сама стверджує, «із моїх художніх текстів доволі легко зчитати мій погляд на світ». Її творчість підштовхує до філософських роздумів. І. Стеф’юк не ставить прямих запитань і не пропонує читачеві однозначних відповідей – залишає простір для роздумів. Напевно, найбільше письменниця не любить злих, токсичних людей, які намагаються зруйнувати і отруїти все навколо. Свою нелюбов до них навіть не намагається приховати:

–       А чого в житті тяжко?

–       Бо там люди є.

–       А чого ж ти впускаєш у своє життя не тих?

Душа – не ліс, всі не помістяться.

І. Стеф’юк, «Купіль»

Деколи думаю, звідки Іванка набралася стільки тої мудрості. Я навіть не кажу про розум або інтуїцію, – перше можна здобути важкою працею над собою, а друге… воно або є, або нема. А це саме мудрість. Така, вистояна роками, досвідом і вмінням спостерігати за кожною, навіть найменшою, деталлю. Василь Шкурган пише: «То неправда, що аби мати досвід – треба прожити багато. Іванка доводить це не лише своєю спостережливою кмітливістю, а й таланом вловити рівновагу на межі зі словом, що в результаті дає незабутню цілісність». Для мене ця книжка про все: тут є любов і ненависть, життя і смерть, радість здобутків та біль утрати, самотність, зламані долі невинних людей, тяжка чорна праця… І багато чого різного.

Нещодавно дочитала «Вирвані сторінки з автобіографії» (2011) Марії Матіос. До чого це я: випадково помітила багато спільного між цими двома письменницями. Зокрема йдеться і про ставлення до літературної діяльности. Пам’ятаєте, що казала Іванка про сюжети своїх новел (кількома абзацами вище)? Зараз для порівняння хочу зацитувати М. Матіос: «Найчастіше мене запитують, звідки у мене такий феєрверк сюжетів? Якщо не з життя – то звідки? Якщо дещо довигадаю – тільки для обрамлення. А все решту, все, до крихти! – з довколишнього життя. Переважно, буковинського, точніше, гуцульської його частини. Бо я це життя живу і добре знаю життя інших».

Авторкам чудово вдаються картини селянського побуту та й загалом рустикальна тематика. Попри велику кількість «спільного» у творчому підході, порівнювати письменниць я не збираюся. Не в останню чергу тому, що вони з різних поколінь.

Дебютна збірка малої прози І. Стеф’юк, яка вийшла друком, коли письменниці було 25, дивує виваженістю вміщених у ній текстів, повнотою відтворення світовідчуттів. Можливо, з огляду на відносно невелику різницю у віці, сприймаю Іванку радше як старшу сестру, порадницю та провідницю в близький і водночас далекий, не(д)осяжний світ гуцулів. Часом у її творах можна простежити  народолюбницькі мотиви (на рівні тематики), але це слугує тлом для висвітлення більш глобальних для авторки проблем: взаємин людини із собою, соціумом, природою, – з усім, до чого вона доторкається:

       –       Не вмієш відпускати?

–       Не вмію – ні в інший світ, ні до інших людей. 

Коли люблю – то простягаю руку, тримаюся, і коли людина 

йде – рвучко так стає боляче, і не тільки руці.

І. Стеф’юк, «Купіль»

Письменниця переважно вихоплює моменти із життя героїв своїх новел, за класикою жанру, доводячи їх до стану максимальної напруги. Автентичний гуцульський (з перчинкою) гумор, часом специфічний і з болісною гримасою на посіченому життям обличчі – невід’ємна частина авторського стилю. Разом з ними і з нами авторка ПЕРЕживає часи здобутків і втрат. Коли трагічний фінал неминучий, покладається на єдиноможливу розв’язку історії. Утім, найчастіше, за моїми спостереженнями, І. Стеф’юк обирає відкритий фінал, залишаючи читача з тими неоднозначними, але потрібними трьома крапками…

 Земля не може бирше всього того держати,

а Бог – терпіти.

Усе приходит так, як приказували

старовітські люди, із первовіку.

А то були мудрі віщуни!

     Dakh Daughters, текст пісні «Ганнуся»

Існує стереотип, ніби вся українська література – це село і трагедія. А може бути інакше? Література однією з перших реагує на «атмосферні» зміни в житті народу. Для кожного покоління трагедія була НЕоднаковою. Наприклад, у творах Панаса Мирного господар, селянин без землі, приречений на моральну або фізичну загибель – викорчовування коріння призводить до внутрішньої деградації, до роздвоєння. Дещо трансформований образ наявний у повісті Ольги Кобилянської під назвою «Земля». Тут вже, омріяна стількома поколіннями українців, вона стає фактором розбрату, деструктивним чинником. Тоді виникає цілком закономірне запитання: чи справді земля коштує дорожче, ніж людське життя? У згадуваної нами Марії Матіос Буковина так само виступає окремим персонажем, який бере участь у визначенні долі героїв. Цю землю ти маєш боронити так, як боронив би самого себе, бо все починається з любові до «рідного» (краю, батьків, слова тощо). 

У творах Іванки Стеф’юк – це своєрідний містичний портал у світ реально-потойбічного. В синкретичному для Іванки (гуцульському Все)світі людина і навколишній світ – одне ціле. І вона, за руку з гостем, пірнає у цю глубину, стає провідницею в таку близьку-далеку альтернативну реальність. 

Книжки І. Стеф’юк є у фонді відділу абонемента. Приємного читання!

Допис підготувала Марина Горбатюк.

Використано матеріал з інтернет-джерел.