І. Кейван "Тінь Базальту. Тіло Базальту"

Скажи мені, хто твій Бог, і я скажу, хто... 

Сьогодні поговоримо про збірку, в якій подано одразу три поетичні книги Інги Кейван: «Тремтіння сфер» (2009), «Коли Бог приходить» (2011), «Тінь Базальту. Тіло Базальту» (2012); вона вийшла п’ятою у серії «Третє тисячоліття: українська поезія». 

Задум створити щось схоже чи то на відгук, чи то на невеличку статтю переслідує мене останні пів року. Знаєте, про хорошу літературу можна говорити довго. Вірші І. Кейван не піддаються масовому обговоренню. Вони взагалі не піддаються, якщо чесно. Ці тексти живуть власним життям (даруйте за тавтологію) і знаходять читача тоді, коли схочуть.

Кілька місяців тому ми сиділи з другом на його кухні, пили чай і намагалися дійти до спільної думки. Принаймні з’ясувати, що мала на увазі авторка, коли обирала назви для збірки, розділів, поезій. Ми помічали алюзії, але тлумачили їх по-різному; ми аналізували особливості авторської мови; ми шукали архетипні образи, намагаючись «вилізти» у четвертий вимір віршів… Типові студенти-філологи, еге ж. 

Єдиної правильної відповіді на усі наші запитання, певно, не може бути. А зараз, пишучи ці рядки, я відчуваю трепет. Ніби кінчиками пальців доторкаюся до дверей, за якими – величезні, незвідані Всесвіти, що їх створила людина. Але Всесвіти не фантастичні, не штучні – реальність І. Кейван, можливо, більш справжня, ніж усе, що оточує нас. Це альтернативна історія зародження і народження архаїчно-долюдського духу, який, зрештою, наповнює кожного з нас.

Що ж, варто сказати кілька слів про письменницю. Інга Кейван – сучасна українська (зокрема – буковинська) поетеса та літературознавиця, а також – авторка ідеї і головна редакторка сайту літкритики «LSD» («Література. Сучасність. Діалог»). Випускниця філологічного факультету ЧНУ ім. Юрія Федьковича. У 2003 р. захистила кандидатську дисертацію, пов’язану із дослідженням архетипних структур та архетипних формул у художніх текстах. Близько десяти років працювала в університеті викладачкою, тоді особливо активно займалася науковою діяльністю. Серед основних тем досліджень – українська література кінця ХІХ–початку ХХ століття, зокрема «Українська література періоду раннього модернізму», «Література Буковини початку ХХ століття», а також «Сучасний літературний процес на Буковині», «Сучасна українська література».

В одному з інтерв’ю авторка зазначила, що поезія для неї – це далеко не просто «складання слів». Для мене Інга є уособленням поезії: вона дихає, мислить, наповнюється і наповнює нею. Поетичне слово – спосіб сприйняття невпинних внутрішніх ініціацій, шлях осмислення викликів поцейбіччя та потойбіччя. Цитувати вірші – справа невдячна. Усі вони НЕподібні – про однакове поетка вміє говорити абсолютно по-різному, так само, як про різне говорить наче про ідентичне. Я  все ж покажу кілька поезій зі збірки, щоб сформувати перше враження у читача, для якого це ім’я дотепер було невідомим.

Творчість Інги надзвичайно герметична, але ця обмеженість оберігає саму авторку від вторгнення «чужих» у її внутрішній світ. Сприймач має можливість накладати власний досвід на поетичні світи авторки, пропонувати різне прочитання.

Кожен автор підсвідомо намагається знайти свою зону комфорту. Припускаю, що для І. Кейван – це сон. А якщо додати прикметник «вічний»? Які асоціації виникають, га? Сон – це один зі шляхів «переходу» в альтернативну реальність, а там час деформується і набуває нових, непритаманних Земним законам фізики, рис. Навіть якщо ця реальність – минуле, яке намагаєшся вхопити за хвіст. Або теперішнє, яке (із різних причин) не трапилося. Навіть якщо це майбутнє – байдуже:

Утомлюся і ляжу спати,

А навколо буде зима,

А навколо – сміх і санчата,

І від хати у ліс – лижня.

Смакуватиму яблучний запах,

Як старе повне сонця вино,

На старій згорнувшись канапі

Під стареньким ковдрокрилом.

Я насню собі сни про себе,

Про усе, що стало моїм.

А в яру забурштинені верби

Будуть снами моєї зими.

   Зона комфорту – це про місце, в якому можеш відчувати себе безпечно. Часом, коли хочеться змаліти до розмірів найменшого атома, І. Кейван стискається і переноситься у мікрокосм. Бувають і моменти наповнення – тоді розростається і стає більшою за Всесвіт. Ліричну героїню часто переслідує відчуття, ніби вона «інша», якщо не «чужа»:

Мене прикололи до цього світу,

Як метелика

До стіни шпилькою.

Живою мене прикололи,

Аби, коли вмру,

Нагадувала

Про неповторну красу

І миттєвість життя.

Поезія І. Кейван часто відлунює ідеями соліпсизму (теоретична установка, крізь призму якої увесь світ сприймають як породження свідомости – Я). Водночас лірична героїня сприймає себе частиною чогось цілого (але не цілісного). Тоді й починається найцікавіше: окрім авторського Я з’являються мільйони, мільярди чиїхось. Людині доводиться розмежовувати, щоб побачити «своїх» та «чужих». Це пізнається емпіричним шляхом, а також за допомогою протиставлення. Інга Кейван оперує ще однією категорією –  «інші» (див. попередній абзац). Себе вона теж відчуває переважно іншою. Але й інакшість може виражатися на різних рівнях. В одному випадку – це статична «нетаксамість», яка з’явилася одразу із людиною; в іншому – набута, загартована життям і досвідом:

Уламки дзеркал

На кремових стінах,

Як тіні.

Іншого тіні…

Дивляться на мене,

Наче на північ.

Повільно змінюються полюси.

Так повільно,

Що я й не помічу,

Як стану Іншою.

Хочу поговорити ще про Бога. Бо він, очевидно, не схожий ані на православного, ані на католицького, ані на єврейського чи мусульманського (тощо). І. Кейван скидає з нього сонцесяйні шати і наближує до людини (на відміну від людей, які здавна віддаляють його). Один з її улюблених письменників, М. Рачук, зауважив: «…любов – відчуття внутрішньої присутності, так чому Бог-Любов має бути віддалений, дистанційований. У Кейван Бог не дистанціюється». Він має рацію, ба більше! Творцеві також потрібна ЛЮДИНА:

Коли Бог приходить,

Просто знаєш про це, і все.

Починають дзвеніти срібні пружинки

Тонші за павутиння –

Так говорять рослини,

І ти чуєш їх,

Бо до тебе Бог притулився

Цуциком

І лизнув твою литку.

З’являється відчуття, ніби Він народився разом зі світом і людьми, ніби Він – і є світ. Так само, як і людина – світ. Світло?

    Особливо цікавим для мене є образ індійської богині Калі. З її іменем пов’язана смертна година, вона – провідниця померлих душ. І. Кейван навіть присвятила їй один із розділів збірки. М. Рачук пише, що авторка створює апокаліптичний міт. Калі прагне їдла – чи винна вона у своїй ненаситності?

Калі хоче нині їсти,

Калі дуже хоче жерти.

Чорним ротом хоче жертви.

Чорні ніздрі смокчуть душі.

Калі тяжко

 дуже-дуже.

Дощ іде – ростуть калюжі:

В річку,

В море,

В спогад суші.

Калі плаче  – голод душить.

Втамувати голод мусить.

Авторка із розумінням ставиться до Калі. Вона навіть наділила богиню характерною для людей рисою – можливістю плакати.

До речі, звернімо увагу на обкладинку. Поєднання глибоких блакитних кольорів  надзвичайно синкретичне зі вміщеними у збірці поезіями. Із чим у вас асоціюється блакитний, синій? У мене з холодом, небом, космосом, водою, нескінченністю – себто із вічністю.. і з Калі:

Холодна, як дзеркало,

Калі.

Сліпа, як дзеркало,

Калі.

Нестримна, як час,

Калі.

 У центрі вміщено фрагмент колажу Богдана Стрільчика. Химерний калейдоскоп, схожий на той, що у багатьох був у дитинстві. Він ще гарно відблискував зсередини, коли потрапляло сонячне проміння. Я люблю розглядати цю картину – щоразу знаходжу щось нове, непомічене. Чотири руки Калі тягнуться у різні боки. Її верхні кінцівки символізують чотири сторони світу і чотири чакри. Мені не вдалося розгледіти, що саме богиня тримає на картині Б. Стрільчика. На відомому зображенні у першій руці – закривавлений меч, який руйнує сумніви; у другій – голова демона, символ відсікання его; третьою Калі робить захисний жест, що відганяє страх, а четвертою благословляє. Вона не лише уособлює руйнівну іпостась, а й  виступає захисницею від темних сил. В Індії існує навіть окремий культ, присвячений їй. Калі знищує подвійність світу і сумніви, можливо, тому саме ця богиня і є однією із найбільш згадуваних у творчості І. Кейван.

Щодо віршування, то поезія у збірці «Тінь Базальту. Тіло Базальту» – здебільшого експериментальна, новаторська. У доробку поетеси є різні зразки, але значно частіше натрапляємо на верлібри.   

Багато чого ще хочеться сказати про збірку, але час завершувати. Якщо ви дочитали до цього речення, то, сподіваюся, було цікаво. Поетичний голос І. Кейван заслуговує на те, щоб його почули. Поетична збірка "Тінь Базальту. Тіло Базальту" є у фонді відділу абонемента.

Особливо вдячна сину поетеси, Андрієві Гречанюку, за консультацію на різних етапах написання.

Використано світлини з інтернет-ресурсів.

Матеріал підготувала Марина Горбатюк.

«А мене захоплюють лише ті книжки, що як їх дочитаєш до кінця – так відразу подумаєш: добре б якби цей письменник став твоїм кращим другом і щоб з ним можна було поговорити по телефону, коли захочеш».

Книга-ювіляр

 «Ловець у житі»

Джером Девід Селінджер

(70 років від дня публікації)

Над романом письменник  працював майже 10 років і як стверджують критики, працював під час Другої світової війни. У 1949 році Селінджер приніс редактору рукопис з головним героєм Холденом  Колфілдом, але він так і не був виданий – автор забрав його.

Попередниками роману були розповіді, де вже висвітлювалися теми, пізніше більш ґрунтовно розкриті в творі «Ловець у житі», деякі оповідання навіть стали частинами роману. Так, нарис «Легкий бунт на Медісон-авеню» перетворився в сімнадцяту главу нового твору. Саме тут вперше виник персонаж з ім'ям Холден Колфілд. Ще одне оповідання під назвою «Божевільний» містить намітки двох сцен з роману: прощання з викладачем історії і розмова з батьками одного з однокласників.

16 липня 1951 року в світ вийшов остаточний варіант твору. Його публікація викликала великий резонанс в американському суспільстві, розділивши його на два табори: одні були в захваті від твору, інші – його нещадно критикували. Перш за все, це було пов’язано з великою кількістю жаргонізмів і нецензурної лексики, якими письменник щедро здобрив свою книгу.

Твір написаний у жанрі роману-сповіді, літературознавці використовують термін «роман-дорослішання», оскільки він більш точно розкриває ідею книги.  По суті, це особистий щоденник, який багато підлітків соромляться вести в силу свого віку.

Глибокий психологізм, підняття нагальної проблематики підростаючого покоління, актуальність і повну відповідність духу часу зробили «Ловець у житі» однією з найпопулярніших книг ХХ століття. Тільки-но вийшовши з друку, здобуває прихильність читачів і вже через кілька місяців посідає перше місце у списку американських бестселерів. Незважаючи на те, що він був призначений для дорослих, мав величезну популярність серед молоді і справив значний вплив на світову культуру другої половини XX століття. Цікаво, що кожне покоління молодих американців сприймало книгу по-своєму – від нігілізму до утвердження гуманістичних ідеалів.

Селінджер, Джером Девід.

Ловець у житі  : роман / Д. Д. Селінджер ; пер. з англ. О. П. Логвиненко ; худ. Є. В. Вдовиченко. – Х. : Фоліо, 2010. – 320 с.

Сенс назви роману перегукується з Біблією, вказуючи на ловця людських душ. Головний герой – підліток Холден Колфід – ототожнює себе з таким ловцем і бачить своє життєве призначення в тому, щоб уберігати чисті і невинні дитячі душі від всього бруду «дорослого» світу, не дати їм зірватися у прірву та загинути в безодні черствості, брехні і лицемірства.

Роман був перекладений майже всіма світовими мовами, в деяких країнах включений в обов’язкову шкільну програму. Щорічно продається понад мільйон примірників книги (всього більше 65 млн. від першого видання). У 2005 році журнал «Time» включив «Ловець у житі» в список 100 найкращих англомовних романів, написаних починаючи з 1923 року, а видавництво «Modern Library» – до списку 100 кращих англомовних романів ХХ століття. Однак, незважаючи на це, в той же час в США роман часто піддавався критиці і забороні через наявність грубої мови, а також зображення різних підліткових страхів, серед яких описаний страх перед сексуальністю.

Перший переклад цього твору українською мовою вийшов під назвою «Над прірвою у житі», що є аналогом назви російського перекладу. Перевидання того ж перекладу 2010 року вийшло вже під назвою «Ловець у житі», що є буквальним перекладом оригінальної назви англійською.

         «Якщо ви справді надумали читати цю історію, то насамперед вам» слід звернутися у відділ абонемента нашої бібліотеки. Якщо ви надумали перечитати цю книжку, то вам також потрібно звернутися до нас!

 

ПОЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ

Національне питання у долі Пантелеймона Куліша

«Боже мій! та ти ж, по суті, створив

Тільки один закон… один закон правди, 

Один закон природи, один закон життя…» 

 

«Краще один залишусь зі своєю правдою»  

  

                                       П. Куліш

«Друже Пантелеймоне!.. Ти стояв вірно не по стороні сильних світу сього, а по стороні підневоленого і гнобленого народу»

І. Пулюй

 

Пантелеймон Куліш (1819–1897) – унікальна постать у літературному, науковому та громадському житті України ХІХ століття. Він яскраво виявив себе як письменник, драматург, перекладач, критик, етнограф, мовознавець, історик, філософ, політолог, художник, видавець… Список його іпостасей можна продовжувати довго. Один із найвидатніших істориків України, Степан Томашівський, зауважив, що постать П. Куліша «висока і далеко перевищує пересічного національного святого всіх українських земель». 

П. Куліш, 1861 р.
Світлина С. Левицького

Його рід походить із курінних отаманів Кулішенків. Свого часу предки письменника належали до дворянського стану, але статус було втрачено, оскільки ніхто з родини не перебував на царській службі. 

Батька записали звичайним козаком. Матір – сотниківна зі старосвітського козацького роду Гладких. Вона була неписьменною, але зберігала в пам’яті незліченні скарби українського слова – думи, казки, приповідки тощо. 

Саме ніжна мамина любов справила визначальний вплив на формування його особистости; фундаментальними у  світогляді письменника є архетип материзни та ідея святого материнства. О. Шокало пише: «Поняття "материзна" Куліш незмінно вживає замість загальноприйнятого поняття "батьківщина"».

Не дивно, що людина, у жилах якої текла справжня козацька кров, на усіх життєвих стежках так трепетно ставилася до українського питання.

Чимало випробувань у зв’язку із національною позицією випало на долю П. Куліша ще замолоду. Згадаймо принаймні арешт за підозрою у зв’язках із Кирило-Мефодіївським братством. Це відбулося на його з Лесею Білозерською (у заміжжі – Олександра Білозерська-Куліш, вона ж – письменниця Ганна Барвінок) весіллі. 

Ганна Барвінок, 1847 р.

 Хоча письменник організаційно не належав до братства (слідство також не довело його причетности), вирекли присуд «за чрезмерную любовь к родине», яку проповідував у власних працях, а особливо, «за антикріпосницький дух та за утвердження природних прав людности й політичної волі народу» (О. Шокало). Заслання частково надломило письменника. Вийшовши на свободу, він поводився обережніше, але й надалі сприяв співгромадянам у боротьбі за їхні права.

У 1857 році в Петербурзі заснував видавництво із друкарнею. Вони були неприбутковими, але суттєво посприяли розвиткові українського літературного процесу, суспільної думки. П. Куліш упорядкував і випустив у світ читанку «Граматика» для навчання дітей рідною мовою. Саме в цій книжці уперше застосував власноруч створений український фонетичний правопис, який зрештою отримав назву кулішівка. У 1858 р. заходився організовувати журнал «Хата» – цим мав на меті посприяти розвиткові  вітчизняного письменства. 

Із його допомогою був заснований львівський науковий і літературний тижневик «Правда». На видання народницького часопису П. Куліш витрачав багато сил і коштів. Він не лише фінансував, а й, за словами І. Франка, став «духовним керманичем "Правди"». У тижневику друкував власні художні твори, також опублікував автобіографію під назвою «Жизнь Куліша» – вона посприяла утвердженню авторитету серед галичан. Втім ще до того він мав великий вплив на суспільство як патріарх письменства та національний ідеолог. Дізнавшись про народницьку діяльність, російський уряд зажадав, щоб письменник публічно зрікся своєї позиції у пресі. Кулішеві довелося піти зі служби. 

Деякі науковці вважають тритомник «Исторія возсоедіненія Руси» його найголовнішою працею. Мислитель систематизував свої погляди на історію України, критично переоцінив історичні джерела, зокрема літописи. 

До слова, П. Куліш одним із перших похитнув народницьке ідеалістично-романтичне захоплення козаччиною. Його внесок у наукове осмислення історії України – неоціненний. Політично незріле, несвідоме населення тоді не збагнуло мудрого Кулішевого застереження: «Доки тяжіє над нами нерозуміння нашого минулого… Доки не висвітлиться для нас пройдений уже нами шлях, доти ми раби, позбавлені самосвідомости (в чому, власне, й полягає рабство); доти ми не відаємо, що і як нам робити; а отже, свою будучину віддаємо влаштовувати комусь іншому…» Історію змінити не можна – на помилках минулого слід вчитися.  

Кулішева смерть змусила українців схаменутися, переоцінити постать талановитого сучасника. Він помер на хуторі Мотронівка, майже забутий безпам’ятним громадянством. Пізніше В. Щурат зазначив: «Сам-один написав більше, ніж усі його попередники, почавши від Котляревського, а ідейних горизонтів створив більше, ніж судилося опанувати їх зором духа всім українським письменникам до найновішої доби».

У 20-х роках, у короткий період національного відродження, його ідеї знову стали провідними для української інтелігенції. Ось що сказав український письменник і політик М. Хвильовий: «Що ж до науки, політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента…». Можливо, висловлення дещо гіперболізоване, але від цього не менш правдиве. Принаймні у свій час П. Куліш був одним із найбільших духовних провідників українства, одним із найяскравіших світочів нашого народу, який не зміг вчасно належно оцінити його старань. 

Крізь усе життя П. Куліш проніс високий народний ідеал українців і людства – тож і ми будьмо гідними дітьми свого народу.

У статті використано матеріал із таких видань:

Куліш, Пантелеймон Олександрович.

          Повість про український народ. Моє життя (Жизнь Куліша). Хутірська філософія і віддалена од світу поезія / П. О. Куліш. – Київ : Ред. журн. "Укр. Світ", 2005. – 384 с.

У книжці вміщено три унікальні твори, які письменник написав у різні періоди свого життя. Два з них одразу було вилучено і знищено (дивом збереглися кілька примірників). Видання допомагає читачеві сформувати комплексне уявлення про  П. Куліша. «Повість про український народ», як зазначив автор, –  політична історія українців для «дітей старшого віку». «Моє життя» – автобіографія письменника. «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія» – філософські роздуми про окремішність та унікальність аграрного типу українського суспільства – хутора.

Видання повертає раритети в національний культурний простір. Кожен із творів є важливим не лише як предмет розгляду історії  –  на сучасному етапі розвитку нашого суспільства необхідно заручатися знаннями та підтримкою попередників.  

Куліш, Пантелеймон Олександрович.

Повість про український народ / П. О. Куліш ; упоряд., авт. вступ. ст. В. Івашків, пер. з рос. Я. Приходи. – Тернопiль : Терно-граф, 2016. – 228 с.

Текст подано у двох варіантах: в оригіналі (першодрук  із збереженням особливостей авторського правопису) та в українському перекладі. Вперше «Повість про український народ» побачила світ у Санкт-Петербурзі в 1846 р.  У книжці стисло викладено історію України від початків козацтва і до ХІХ століття. Письменник підштовхує молодь до критичного осмислення минувшини, вступає із читачем у діалог. Особливо цінною у цьому виданні є розгорнута передмова В. Івашкова («Пантелеймон Куліш та його політична історія українського народу»).

У відділі абонемента є чимало інших книжок, присвячених життєвим та творчим стежкам П. Куліша. З нагоди прийдешнього відзначення Дня незалежности України рекомендуємо ознайомитися з його історичними працями.

Бажаємо вам приємного та пізнавального читання!

Світлини взято з інтернет-ресурсів.

Матеріал підготувала Марина Горбатюк.

 

 

«Я була літературною натурою в нелітературному містечку. Тому свій потяг до письма приховувала, як заборонену пристрасть»

                                                                                      Еліс Манро

Еліс Енн Манро  – відома канадська письменниця, Нобелівський лауреат, народилася 10 липня 1939 року в Онтаріо. Вийшовши заміж за майбутнього батька своїх дочок, вона покинула навчання в університеті і присвятила себе сім’ї. Та потяг до літератури, схоже, не відпускав Еліс. 1963 року вона відкриває книгарню «Книги Манро». А 1968-го видає першу збірку оповідань «Танок щасливих тіней», за яку отримала Премію генерал-губернатора, найвища літературна відзнака Канади.

За все життя Еліс Манро не написала жодного роману: вона наполегливо працює в жанрі короткої прози, філігранно удосконалюючи свою майстерність. Персонажі оповідань — переважно домогосподарки, викладачки вишів чи звичайні вчительки, покинуті жінки та жінки-розлучниці, люди не надто виразні й, на перший погляд, геть не яскраві. Її безсторонні оповіді здатні шокувати парадоксальними розв’язками, але ніколи не викликають до персонажів осуду, — радше зроджують спокійну констатацію: «Ось. Саме так усе і сталося…». Еліс Манро — лавреат Букерівської та Нобелівської премій.

Розірвання відносин, крихкість щастя, життєвих планів, закінчення (а часом початок) любові – головні мотиви історій. Вони є частиною підсвідомого автобіографічного сюжету, що пронизує всю її літературу. Світ, що постає з  сторінок, не можна назвати затишним. Цілком щасливі люди не живуть в її оповіданнях. В історіях часто ховається маленький жах, що може бути набагато страшнішим. Жах з назвою життя. Персонажі Манро розходяться, йдуть своїм шляхом, часом помирають, часом убивають (з віком авторка почала дедалі частіше описувати злочини). Але часом її герої закохуються й живуть щасливо. Еліс Манро завжди наголошувала, що не є феміністичною письменницею. У своїх оповіданнях вона просто відображає поступове розширення можливостей в житті жінки. Не більше. 

Нині Еліс Манро – скромна й витончена літня жінка. Інтерв'ю вже протягом кількох років давати відмовляється. Авторка вважає, що довіру до своїх слів можна заслужити тільки простою роботою: «Все, що я хочу, – це в старомодному стилі розповідати історії, супроводжуючи їх несподіванками та дивацтвами».

Відділ абонемента пропонує  користувачам до ознайомлення збірку оповідань вперше видану українською.

Манро, Еліс.

Забагато щастя  : [оповідання] / Е. Манро ; пер. з англ. Є. Кононенко. – Львiв : Вид-во Старого Лева, 2017. – 352 с.

Її проза змальовує непримітних з першого погляду людей, без якихось захмарних амбіцій і грандіозних життєвих планів, втім, від страхітливого фаталізму і парадоксальних вивертів їхніх доль аж мороз продирає шкіру. І водночас оповідання позбавлені щонайменшої сльозогінності, притаманної «дамській прозі», щонайменшого проповідництва чи повчальних висновків.

Це десять неймовірних історій, де вона з притаманною їй доступністю й легкістю зображає цілий комплекс подій та емоцій, непередбачуваних шляхів та поворотів, у яких чоловіки й жінки вживаються зі всім, що трапилось із ними в житті. А інколи й перевершують самі себе.

В об’єктиві оповідань Еліс Манро – життя крупним планом, у якому авторка вміє вхопитися за найважливіше, виокремити основну подію і почуття чи місце, яке здатне все пояснити.

Як зазначив Андрій Курков : «Еліс Манро в основному відома як новелістка, проте до кожного оповідання вона вносить стільки ж глибини, мудрості і влучності, скільки поміщається в об'ємних романах».

         Реалістичні персонажі  книги Еліс Манро в очікуванні зустрічі  саме з тобою, читачу!

Використано матеріал з інтернет-ресурсів.

 

Про Бернгарда Шлінка та його «Ольгу»

  

    6 липня свій сімдесят сьомий день народження відзначає сучасний німецький письменник Бернгард Шлінк. Його популярність у Європі та США часто порівнюють із феноменальним успіхом П. Зюскінда. Що ми знаємо про сьогоднішнього іменинника?

Майбутній літератор народився 1944 року в м. Білефельд у сім’ї    професора теології – Едмунда Шлінка. Матір письменника – швейцарка за національністю – також була теологом. Закінчивши навчання у класичній  гімназії, він вступив на юридичний факультет та здобув фах правника. Із початку 1980-х років пробував себе у різних професіях, серед яких: терапевт-масажист, ювелір, суддя, письменник тощо. Різноманітно, чи не так? Широке коло інтересів Б. Шлінка не завадило досягнути успіху в науковій діяльності: вже у 38-річному віці отримав посаду професора Боннського університету.

Його письменницька кар’єра почалася із детективної трилогії, написаної у співавторстві з Вальтером Поппом.  Головний герой – таємний агент Гебгард Зельб зіштовхується із ситуаціями, що пов’язані з невизначеними подіями минулого. Вони визначають описувані у романі теперішні злочини. У доробку Б. Шлінка переважають прозові твори, зокрема, романи. Наразі в його бібліографії близько п’ятнадцяти різних за жанром текстів.

Найвідоміший твір письменника, його magnum opus – «Читець» – вийшов друком у 1995 році. Він став бестселером у Німеччині та США, був перекладений більш ніж 40 мовами, екранізований. 

У центрі уваги роману – внутрішнє роздвоєння «дітей Третього райху» – другого повоєнного покоління німців – між прагненням з’ясувати витоки злочинів, скоєних батьками, та бажанням засудити їх з огляду на антигуманність. Письменник порушив злободенні питання моральности та поставив перед собою надзвичайно складне завдання: вивчити шлях розвитку і становлення німецької нації у другій половині ХХ століття. Це спроба автора «подолати минуле».

Попри світове визнання, Б. Шлінк залишається маловідомим для українського читача. Сьогодні пропонуємо ознайомитися з його найновішим романом «Ольга» (2018) – книжку можна взяти у фонді відділу абонемента.

Історія життя однієї жінки крізь призму чоловічого сприйняття. Про любов та вірність поза часом

Шлінк, Бернгард.     

Ольга  : роман / Б. Шлінк ; пер. з нім. Є. Даскал. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2019. – 192 с.   

Це – роман-пам’ять, спроба зблизити теперішнє та минуле, у творі письменник апелює до чуттєвого сприйняття, надаючи racio менш важливого значення. 

Автор розповідає про долю жінки, яка, не зважаючи на усі випробування та втрати, зберігає у серці найважливіше: віру, надію, любов. Із раннього дитинства головна героїня боролася за життя, їй довелося стати сильною. Ольга – сирота, яку виховувала бабуся – сувора стара жінка. Дівчинка була позбавлена тепла та ніжності. Не відчуваючи любови, вона сама навчилася любити. У юному віці Ольга закохалася у мрійника Герберта. Через соціальну нерівність ця пара не мала шансів на спільне майбутнє. До того ж, хлопець – дослідник нових земель, тому часто вирушає у далекі мандри. Він м’ятежний син епохи, захоплений постійним рухом та потребою нових горизонтів.

Головна героїня не схожа на людей зі свого оточення: вона не бажає працювати за безцінь, не хоче відповідати суспільним стандартам жіночности. Дівчина мріє здобути освіту, стати самостійною. Ольга працює сільською вчителькою, чесно заробляючи собі на життя.

Що  могло зблизити цих кардинально різних людей? Певно, самотність. Із різних причин вони відчувають себе «чужими серед своїх».

Герберт вирушає у небезпечну арктичну експедицію. Під час цієї подорожі на зміну імперії Вільгельма ІІ приходить режим Третього райху – у житті героїні з’являються нові випробування. В одному з епістоляріїв, Ольга пише Гербертові: «Німеччина стала мені чужою, як і чимало тих, хто був мені близьким у селі, у храмі, у хорі. Старе шкільне правління занепокоєно хитало головами, коли я відмовлялася викладати дітям расову теорію, а нове хоче звільнити мене зі школи». У цих листах заховані неймовірно глибокі почуття та переживання героїв, у них описано й життя Німеччини ХХ ст.

         Доля  щоразу забирає у Ольги найближчих людей, залишаючи її напризволяще у найскладніші часи. Здавалося би, усе її життя – суцільна втрата. За спокоєм розповіді – ціла трагедія людського існування. Чи зможе жінка протистояти найскладнішим випробуванням і до чого це призведе? Відповіді на ці та багато інших запитань знайдете у романі Б. Шлінка. Приємного читання!

Використано матеріал з інтернет-ресурсів.