Щоденник пам’яті та надії: Маріуполь

Кілька днів тому наш фонд поповнила подарована книга Надії Сухорукової – «#Маріуполь #Надія».

Сухорукова, Надія
#Маріуполь #Надія. – Київ : Лабораторія, 2023. – 224 с.

Бувають тексти, на прочитання яких доводиться налаштовуватись впродовж тижнів, місяців, часом навіть років – а тут я відчула нестримне бажання зробити це як можна швидше, не втратити жодної хвилини, не втратити правди. «#Маріуполь #Надія», певно, не для того, щоб писати про неї рецензії, тут навіть професійний читач дозволить собі скинути обладунки відсторонення та раціоналізації. Свої думки вважатиму не рецензією, а відгуком – якщо воно, звісно, має бодай якесь значення. Навмисне попередньо не ознайомлювалась ні з анотацією, ні з інформацією про авторку, ані зі змістом – ще за кілька годин до того, як пишу ці слова, не знала про книжку нічого. Втім, із перших рядків «Прологу» було зрозуміло: в мої руки потрапив документ епохи – свідчення життя і виживання людей міста, що з перших днів повномасштабної війни стало форпостом і свідченням опору: «Якщо довго не засинати, можна почути голоси тих, хто лишився в місті назавжди. Вони шепочуть із підвалів і руїн. Задихаються зі страху і виють з горя. Вони хочуть жити в Маріуполі, що був їхнім містом. (…)
«Розкажіть нам, як зараз живете ви. Що відчуваєте, що бачите довкола? Ми, здається, осліпли й лишилися в минулому. Нас наче намалювали всередині величезної картини чорним та червоним. Ми ніяк не можемо зрозуміти, чому з нами так вчинили.
Наше місто стало місцем нашого життя і нашої смерті. Не скидайте його з рахунку. Ми знаємо: живі не чують мертвих. Але раптом ми таки докричимося? Раптом ви нас відчуєте? Це буде як теплий вітер чи плескіт моря.
Ми просимо про наше місто. Ми хочемо, щоб воно було. Нехай навіть без нас»».

Маріупольська журналістка й телеведуча Надія Сухорукова прожила кілька тижнів у блокадному Маріуполі – в березні їй із сім’єю та лабрадором Енджі вдалося виїхати завдяки старанням друзів. Цей щоденник – оживлення пам’яті про місто, яке росіяни фактично зрівняли з землею, закидавши уламками смертоносної зброї. Окупанти позбавили маріупольців зв’язку із зовнішнім світом, зробивши їх заручниками безвісті й страху, цілеспрямовано знищували й інші об’єкти критичної інфраструктури, скидали кількатонні ракети на багатоповерхівки, дитячі садочки, школи, лікарні – вони руйнували квадрат за квадратом із землі, повітря й води: «Ми оплакали наше місто сльозами дощів. І заплатили війні неймовірну суму. Ми думали, що Маріуполь урятує світ. Ми хотіли, щоб він жив, і самі хотіли в ньому жити. Як ви вважаєте, що відчували люди, які були в «Азовсталі»? Страх? Приреченість? Розпач? Надію? Що відчувають ті, кого бомбардують і вбивають безкінечно? Про що вони думають, знаючи, що їхнє життя звузилося до невеликого темного бункера й вибратися звідти неможливо?»    

Авторка розповідає про перші тижні «великої війни»: це сповідь цивільної людини, що бачила обличчя смерті й відчувала її дихання на відстані кількох сантиметрів, чиє життя за лічені хвилини перетворилось на кількатижневе мовчазне існування спершу в коридорах, а відтак у холодному темному підвалі – поруч з іншими, невинно засудженими до болісного помирання – фізичного і морального. Зрештою, жодна людина не здатна витримати такого тривалого перебування у страху.       

У ІІ частині, «Життя після Маріуполя», Надія Сухорукова пише про провину тих, хто врятувався: «Синдром того, хто вижив, – це коли боляче, соромно і неможливо спати ночами. Ми винні перед тими, хто загинув у Маріуполі. Це наші близькі, друзі, сусіди і незнайома людина, яка йшла за десять кроків попереду, і її розірвало міною.
Постійно думаєш, чому вони, а не ти?»

Маріуполь не обирав своєї долі, не був готовим – так само, як і його беззбройні жителі. Так само, як інші міста, села та їх люди. Взагалі – чи можна підготуватись до запланованих і продуманих кимось смертей? Особливо коли це стосується тебе, твоїх рідних, друзів, знайомих, – а часом навіть незнайомих – містян чи співвітчизників. І чи має право бодай хтось вирішувати, кого і коли вбивати? Мене завжди вражало й лякало, наскільки легко політики говорять про доцільність / неуникність певних заходів заради чогось там. Межа між законом та беззаконням завжди тонка й хитка: вбивство однієї людини – злочин, а відверта спроба знищити цілу націю, кривавим способом перевиховати окремий народ під себе – політична гра, «необхідність». Зрештою, «той, хто посилає снаряд, знає, що він убивця. Він не бачить своєї жертви, але розуміє, що вбиває когось».

Перші місяці повномасштабної війни навіть у мене, людини з Чернівців, залишились чорною дірою всередині. Я відчувала, як натягувались і обривались внутрішні зв’язкИ, як загострювались сплетіння нервів і як зникало, розсіювалось чи подрібнювалось щось важливе всередині. Те, чого досі не можу повернути. І те, чого не можуть повернути собі безліч українців.

«#Маріуполь #Надія» – перша прочитана книжка про події після 24 лютого. Оскільки наразі моя причетність до війни – це, фактично, співпроживання з тими, хто бачив її на власні очі, історія Надії Сухорукової стала можливістю побачити зсередини і відчути те пекло, яке пройшли маріупольці. Зрозуміти ЇХ біль. Пройти кожен крок існування у вирі історичних подій вслід за авторкою, що стає для читача Вергілієм – провідником у світ мертвих, живих і ненароджених.

Наостанок додам: все живе доти, доки про це пам’ятають, тож нам життєво необхідно не забути і зберегти.

Книжка є у фонді відділу абонемента. Щиро вдячні Надії Сухоруковій за такий цінний подарунок та Ірині Довгополовій, яка передала його.   

 

Марина Горбатюк