субота, 18 березня 2023 р.

Учасники клубу «ПереПРОчитання» ПРО «Парфуми» П. Зюскінда

12 березня в регіональному тренінговому центрі ЧОУНБ імені М. Івасюка було проведено обговорення книжки «Парфуми, або історія одного вбивці» (нім. Das Parfum. Die Geschichte eines Mörders, 1985) відомого німецького письменника Патріка Зюскінда. Після засідання клубу ми вирішили поекспериментувати, відтак кілька учасників спробували написати рецензію на цей твір. До вашої уваги – тексти Святослава Рачука та Вячеслава Сарафінчана.

 

***

Святослав Рачук

Історія одного вбивці, або, краще зазначити, історія розчарованого аромату. Логіка розвитку головного героя – Гренуя, побудована виходячи із його таланту – це збір та створення ідеального аромату. Завдяки якому він хотів пізнати самого себе. Проте засоби, які він обрав для досягнення своєї мети, виявились максимально антигуманними. У поведінці головного героя простежуються ознаки патологічного маньяка, а саме відсутність будь-яких емоційних переживань, емпатії, людяності, його мотивація проявляється тільки в одному вимірі: створення ідеального аромату для самопізнання. Гренуй перетворюється в машину для виконання однієї-єдиної задачі, нехтуючи при цьому всіма моральними настановами суспільства. При цьому Гренуй не те що не має внутрішніх компасів, але й ігнорує всі наявні приписи соціуму. Після того, як був створений ідеальний аромат, він отримує розчарування від нього та вирішує закінчити життя самогубством. Постає відкритим питання, чому досягнувши ідеального, на думку героя, аромату, він в ньому розчарувався? Невже його єдиний вроджений талант, який розвивав все своє життя, підвів його у найважливіший момент? Саме розчарування у власному генії, стало точкою неповернення, стало причиною загибелі. Гренуй міг після свого невдалого експерименту переїхати спокійно в іншу країну і там продовжити добувати ідеальні аромати, проте фундаментальне розчарування у власній особистості перетворилось в імпульсивне бажання покінчити життя, обливши себе ідеальним ароматом. Один із висновків, які можна зробити виходячи із розповіді це те, що не варто сподіватись винятково на свій талант, бо він може підвести в найбільш відповідальний момент. Потрібно завжди мати запасні варіанти, щоб змогти реалізувати себе як особистість (хоча слово особистість для Гренуя надто комплементарне). Також простежується наявність тонкої межі, а саме "соціального" елементу внутрішнього світу героя. Відсутність психологізму робить Гренуя просто машиною без виправдання, проте якби була в нього ця душа, тоді б і читач міг проявити співчуття до нього, і зменшення відповідальності за вбивства, які здійснив герой. Невже між генієм та вбивцею є тільки тонка межа емпатії та психологізму, яка дозволить поспівчувати навіть затятим вбивцям та садистам, але те, що ми не співчуваємо Греную лише через відсутність опису його переживань, а не через те, що він паталогічний вбивця, ставить під сумнів загальнолюдську систему цінностей під гостре питання: чи загальнолюдські цінності є цінні для людини тому, що вони захищають людей та приносять користь, чи тому, що ми можемо їх переживати та співпереживати як їх носії?

 

***

Вячеслав Сарафінчан

Отже, Жан-Батіст Гренуй – хто він: маніакальний вбивця-парфумер чи сердега-безпритульник, якого ніхто не навчив любови. Насамперед хочу поділитися враженням від майстерності автора. Зюскінд в своєму дебютному романі неабияк описує гидкі речі, але робить це так легко й невимушено, буцімто сам вже давно відчув всі різноманіття запахів людського тіла й оточення. З перших сторінок автор «занурює» читачів в найбридкіше місце на Землі й одночасно показує ставлення людей навколо до малого Гренуя. Навіть рідна мати, мовляв, воно все одно помре, відмовляється від сина одразу після народження. І не було б дивно, якщо з'явившись на світ в такий спосіб, малий Гренуй негайно сконав, але ні. Пізніше діти спробують вбити його ще раз, однак все намарно. Полумінь життя в ньому палав з народження. Як крицю загартовують в полум'ї, як розум загострюють читанням так і малий Гренуй після першого свого покрику почав свою путь загартування і самопізнання. Маючи аутичні ознаки, і недоладне тіло він починає знайомство зі світом через природу. Саме запахи дерева та моря спонукають його вимовити перші слова, аби окреслити предмети й відразу розуміє ницість мови, а щонайголовніше перевагу запаху над іншими відчуттями. А що власне ще робити у житті, коли всі тебе відштовхують, але ти й сам не хочеш бути з людьми? Розвиватися. Непогамовне бажання до розвитку й пізнання стає справжнім стрижнем нашого героя, його рушієм та розрушієм. Зрештою, кожен з ким він стикався, був певен: цей байстрюк виживе скрізь і за абияких умов. І жодного сумніву не виникає щодо причини його живучости: це шалена мотивація пізнання. Невже можна зупинити людину, котра дихає осягненням? Перший рубіж це зустріч із дівчиною, котру він бачить як «саму красу». Уперше Гренуй був шокований запахом аж настільки, що був змушений оцінити всю красу на взір, себто допомогти собі вічами. Бажання оволодіти її запахом герой бере за належне, тому і вбивство юнки зовсім не обходить його, ба гірше, її аромат зник назавжди. Залишився він лише в закутках пам'яті Гренуя, а це йому зовсім не подобається. І ось вам ще більше мотивації: знайти спосіб зберегти запах людини. Мабуть, саме тут він чітко починає розрізняти осоружні запахи від приємних. Опісля, залишишви свого вчителя, пана Бальдіні, а заразом свій притулок Гренуй відправляється у подорож на вершину гори Плон-дю-Канталь, де живе на самоті у печері. Таке буття подобається Гренуєві, бо люди тхнуть, до того ж їхні думки, їхнє ставлення до життя викликають відразу в головного героя. Врешті, тут він зрозумів, що не має власного запаху, а перебування в закамарках розуму вже не слугує йому пошаною. Все, що він нібито мав умить зникає. І знову мотивація допомагає йому виборсатися з цього стану, віднестися й рухатися далі. Останній рубікон самопізнання — створення чи радше «крадіжка» запаху людини, щоб привласнити її собі. Здобувши знання жирової мацерації, Гренуй вбиває низку молодих і незайманих дівчат, аромат яких є «самою красою», себто ідеалістичним проявом любови. Саме тут всі знання, котрих він набув протягом життя стають у пригоді. Непомітний, мов тінь, недоладний та неоковирний Гренуй нікому не впадає у вічі, оскільки вміє створювати «непомітні» парфуми і стає жахіттям для городян Грасса. Врешті-решт, вбивши останню молодицю, герой створює аромат «райської любови», яким щиро ділиться з людьми. Я не засуджую його саме за ці дії. Все зроблене було заради себе і заради людей також. Шалена оргія тому підтвердження. Невже краще прожити покірне життя нічого не давши світові чи вбити кількадесят жінок, але подарувавши десятьом тисячам найкращу мить, про котру вони всі зрештою забули, як про сон? Бо були налякані, і не дивно — вони просто не мали пояснень, не зрозуміли, що трапилося. А це боязнь всіх людей. І насамкінець хочу мовити, що ми достеменно не знаємо, якими були «зсередини» ті юнки, а може Гренуй вберіг світ від ще гіршого зла? Адже «райський» запах не є ознакою шляхетних рис. Людина неподільна, як і Гренуй, хоча в кінці його все ж розділили, закінчивши цю історію…

Немає коментарів:

Дописати коментар