Між серцем і розумом // Валер’ян Підмогильний та його «Невеличка драма»

Іван Падалка, "Фотограф" (1927)

Урбаністичний роман «Невеличка драма» українського письменника, представника епохи «Розстріляного Відродження» Валер’яна Підмогильного (1901–1937) є одним із перших зразків інтелектуальної прози в українській літературі (разом із творами Віктора Петрова-Домонтовича). Цей жанр вирізняється концептуальною заданістю, увагу автора зосереджено на аналізі «розумових» проблем, внутрішнього світу персонажів; характерне використання галузевої термінології, наявність наукового підґрунтя.

Валер‘ян Підмогильний успішно дебютував як прозаїк і швидко став улюбленцем читачів. Він був учасником різних літературних угрупувань, зокрема «Аспису», «Ланки», «МАРСу» (це, фактично, київська філія «ВАПЛІТЕ»). Окрім Підмогильного, до «Майстерні революційного слова» входили й інші талановиті автори, з-поміж них – Борис Антоненко-Давидович, Іван Багряний, Марія Галич, Тодось Осьмачка, Євген Плужник.

Письменник брав активну участь в літературній дискусії 1925-1928 років, під час виступу на диспуті «Шляхи розвитку сучасної літератури» висловив контраверсійну для тодішньої системи думку: «Коли б який-небудь товариш «спробував» написати сонату і сказав би, що це гарна соната, бо в неї гарна ідеологія, то ніхто б не завагався б йому відповісти, що це музична нісенітниця, і ніхто б тієї сонати не слухав…

У нас всякий твір, коли він абсолютно і категорично не відповідає вимогам офіційної ідеології, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний». Невідступність від найважливіших принципів і моральних орієнтирів – характерна риса, основа його особистого та творчого світогляду.

У тридцяті роки ХХ століття активно займався перекладацькою діяльністю. Упродовж 1931–1934 рр. вдалося видати лише одне власне оповідання, «З життя будинку», а 8 грудня 1934 року письменника було заарештовано за «участь у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії». Під тиском звинувачень В. Підмогильний усе ж написав фальшиве зізнання – його засудили до ув’язнення в Соловецькому таборі особливого призначення, а втім, навіть у тих нелюдських умовах митець продовжував творити.

Третього листопада, з нагоди двадцятирічного ювілею Жовтневої революції, особлива трійка УНКВС ухвалила розстрільний вирок – до списку увійшли понад 1000 представників української інтелектуальної еліти. «Кривавий бенкет» в урочищі Сандармох є свідченням величезного злочину сталінського режиму проти людяности: у той день, крім Валер‘яна Підмогильного, було вбито Миколу Зерова, Валер‘яна Поліщука, Леся Курбаса, Миколу Куліша, Юліана Шпола та сотні інших невинно засуджених.

«Невеличка драма», за авторським визначенням, – роман на одну частину. Вперше надруковано в журналі «Життя й революція» за 1930 рік (3–6 числа). Згодом журнал заборонили та вилучили з користування. Письменник так і не побачив твір окремою книжкою (його було опубліковано уже по смерті автора за кордоном, у Франції, – спочатку в газеті «Українське слово», а 1956 року з’явився перший наклад «Невеличкої драми»). На щастя, у 1991 р. відбулося законне «повернення» В. Підмогильного в українську літературу, його твори почали перевидавати після багатьох десятиліть замовчування, а читачі отримали змогу ознайомитись зі значною частиною творчої спадщини митця.

Деякі дослідники зауважують, що основним мотивом у прозових творах письменника можна назвати психологічний аналіз морального аспекту поведінки молодшого покоління – «нових людей» соціалістичної епохи, вихованих в комуністичній ідеології. Не становить виняток і «Невеличка драма», що є своєрідним зрізом, історичним свідченням життя у 1920-х рр.

 

В. Підмогильний,
Невеличка драма : роман на одну частину. Київ : Знання, 2014. 294 с. (Скарби).

Всьому правда

(В. Підмогильний, «Невеличка драма») 

У романі порушено низку морально-етичних проблем, питання громадянського самоусвідомлення, самоідентифікації в межах конкретного етносу; автор зобразив конфлікт між розумом і серцем, увівши психоаналітичні елементи з поясненням мотивації персонажів. Сюжет достатньо простий: 22-річна Марта Висоцька, працівниця махортресту, залюблена в літературу й високі матерії, несподівано і взаємно закохується в прагматичного, холодного та раціонального професора-дослідника Юрія Славенка. Головній героїні ніколи не бракувало чоловічої уваги, більшість залицяльників ми бачимо лише в межах її простору – невеличкої кімнати, до якої ідуть, мов до сповідальні. Тут і безробітний сусід-кооператор Давид Іванчук, який прагне почутості й заходить заради розваження своїх одноманітних вечорів поки дружина на роботі, а донька спить; інших чоловіків навколо Марти називає зневажливо – «лизунами», самостверджуючись за рахунок таких жартів у власних очах.

Часто заходив і Льова Роттер – небагатий продавець, у минулому фельдшер, учасник війни, що на фронті виявляв неабиякий героїзм, але в цивільному житті був «схожий на Ісуса Христа». Він закоханий у дівчину вже два роки, проте вона грубо відкидає його почуття. Йому подобається відчувати себе тінню, Льова отримує задоволення навіть від її зневажливих слів, покірно іде щойно почувши «наказ». Це він познайомив Марту, яка мріяла про істинне натхненне кохання, із єдиним «гідним її уваги» товаришем воєнних часів, Славенком. Перша зафіксована у творі розмова між Льовою і Юрієм мала б викликати у читача двоякі відчуття. На пропозицію Роттера піти разом до дівчини [чоловік схарактеризував її як розумну, цікаву й привабливу], науковець відповідає: «Самé слово «дівчина» – ти вслухайся у нього, – містить у собі прикмету чогось недорозвиненого, дурного й обмеженого. Якщо вона розумна, то я не певен, чи дівчина вона».

Юрій Славенко від початку був не зацікавлений у спілкуванні з Мартою, його єдиний і найбільший інтерес – наука. Усе інше вважає даремною витратою часу, зокрема й лекції з української мови, на які вимушений ходити в межах курсу коренізації, ухваленого ще в 1922 році. Його життя впорядковане і проплановане наперед. Кілька разів на місяць чоловік буває в гостях у батьків Ірен, з якою, за планом, мають одружитись. Ці нудні чаювання є даниною більшій меті, тож Славенко систематично відвідує сім’ю старшого професора. Очевидно, шлюб з Ірен є найбільш вигідним для обох.

Пропозиція Роттера, здавалось би, абсолютно неактуальна для Юрія, проте він все ж погодився. Перше знайомство з Мартою було дивним: коли вони з Льовою прийшли до дівчини, там уже сиділи кооператор і знайомий дівчини, що приїхав до неї з іншого міста з пропозицією взяти шлюб. Молодий інженер Дмитро Стайничний – грубуватий і відданий ідеям соціалізму; вихідець із села, вихований у новому світі, він повна протилежність, або ж перевернуте відображення Славенка. Тоді, в гостях у головної героїні, чоловіки майже весь час сперечались між собою, добираючи найвагоміші, на їхню думку, аргументи.

Кохання Юрія й Марти не виникло з першого погляду, це була стихія, якій науковець чинив опір, якої боявся й уникав. Їхні стосунки можна назвати тимчасовою одержимістю, затьмаренням, що йому двоє людей несподівано віддались у стінах маленької кімнати. Основна дія роману відбувається саме в цій кімнаті одного з будинків Києва.

Хрещатик поч. ХХ ст.

Почуття тривали близько 3 місяців, за цей час трансформації зазнала не лише головна героїня, яка заради чоловіка почала цікавитись його дослідженнями, а й сам Славенко: під впливом Марти він перейшов на викладання українською, відкрив для себе поезію, став лагіднішим. Очевидно, ця драма не передбачала подружнього хеппіенду. Проте чи було рішення науковця завершити це спілкування (Марта мимоволі стала інструментом вирішення його внутрішніх конфліктів, оскільки несвідомо «підіграла») чимось поганим, негідним [як це нерідко трактують читачі, звинувачуючи Славенка у безсердечності]? Сумніваюся. Кожен керувався своїми цілями. Зрештою, новий світ не здивуєш «старою» любов‘ю.

Власне, усі невеличкі драми в житті кожного з героїв зумовлені їхніми вчинками й думками. Цікаво те, що найвагоміші зміни відбуваються саме в моральному вимірі – голосом автора ми читаємо найсокровенніші зізнання персонажів – собі та перед собою. Роман зачинає роботу різних механізмів переосмислення, а після прочитання залишає більше запитань, ніж відповідей.

Цей та інші твори В. Підмогильного є в різних виданнях у фонді відділу абонемента.

 

Марина Горбатюк