За лаштунками літератури: «Музей живого письменника» В. Дрозда

Великі письменники минулого змагалися у творчості з самим Богом… Часом я наважуюся змагатися із Ним. У своїх кращих писаннях.

В. Дрозд 

 

Письменник змагався в творчості з самим Богом, а у житті фізичному, повсякчасному змушений був змагатися з недосконалим тілом. Його дух бунтував ображено і скорботно супроти тієї оболонки, яка слугувала прихистком для його душі, в якій, він вірив, живе Бог.

М. Жулинський

Е. Мунк "Крик"

Роман-спогад (чи «повість-шоу») В.  Дрозда «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» належить до мемуарної прози. Автор оприлюднив секрети не лише власної творчої майстерні, а й особистого життя, контекст епох(и) та взаємин з іншими колегами по перу. Він на диво щирий із читачем – наче з давнім другом, якому розповідає про незнане і призабуте.

Вивчаючи нового письменника (хоча дещицю із доробку В. Дрозда таки читала в школі), намагаюсь спершу подивитись на світ очима тієї людини або ж принаймні позичити окуляри – за згодою чи без, а тут, в «Музеї…», не просто допуск до внутрішнього світу, тут цілий путівник.  Це іронійний нерукотворний храм, бо ж «особисті» музеї створюють лише посмертно, до того ж таким щастям «наділені» тільки найвидатніші літератори минулого.

Автор написав і видав цю книжку в дев’яностих роках ХХ століття – у складний для молодої незалежної країни час. Втім, чи бувають – чи можуть трапитись – письменники без випробувань? В. Дрозд, будучи вже досвідченим майстром слова, переймається через те, що його книжки виявляються неприбутковими для видавництв: мовляв, папір дорожчає, попит знижується… Він, усвідомлюючи свою моральну місію, але водночас і примус продавати слово, щоб вижити, знаходить вихід у створенні алегоричного музею самого себе та своєї ж творчості, а все ж:

ПОТРІБНО ЦІНУВАТИ ЖИВИХ ПИСЬМЕННИКІВ.

На жаль, і в мистецтві, і в літературі – не лише у нас, в цілому світі, до того ж у різні епохи, – культ мертвих нерідко переважає над культом живих. Лише одиницям вдається вирватись із цього кола, стати шанованим сучасниками. В. Дрозд кепкує з себе, описуючи потенційні експонати потенційного музею, який відчувається радше як зоопарк.

Відвідувач може допомогти вижити екзотичному звірові зі стилосом, вкинувши кілька монеток у касу. Наче подаяння чи співчутливу пожертву за атракції, що їх мусить організовувати український літератор (будь-яких поколінь, фактично), щоб вижити. Невесело витираючи піт з чола, автор іронізує над власним становищем.

Чи не найбільше мене захоплюють деталі особистих взаємин між людьми одного часу. Влітку випадково для себе відкрила ім’я відомого українського критика, М. Жулинського – хрещеного батька молодшого сина В. Дрозда, з яким сім’я письменника ще й, виявляється, жила в одному будинку з різницею в кілька поверхів. Книжка Жулинського, «Українська література. Творці і твори» – велика, а що найважливіше, вагома праця – знайшла мене на роботі, коли вирішила впасти на голову разом з кількома іншими немаленькими томами літературознавчих видань із верхніх полиць. Маю щастя: на мене падають справді чудові книжки (перед цим були «Метастази» (2004) Ст. Вишенського; до речі, рекомендую: то своєрідний інтелектуальний діалог-дискусія про мистецтво, зокрема й літературу).

Повертаючись до не менш мистецького, але більш життєвого, переповім історію з собакою, якого дружина В. Дрозда назвала Жульєном на честь Жулинського. Гідна «кара» за сприяння в появі ще одного великого чотирилапого друга у письменниковій квартирі (Орися ж, дочка В. Дрозда, надзвичайно любила тварин, тому не могла оминути в біді, залишити пса, який пішов за нею, на вулиці) Розповідь про поважну кличку пролунала далеко за межами не лише містечка, а й України – академік Жулинський добродушно розповідав про Жульєна американській авдиторії.

В. Дрозд із дружиною І. Жиленко (укр. поетеса), донькою Олесею та сином Павликом (1980-ті)

Зрештою, уся книжка зіткана з різних історій, які, здавалося б, не завжди можна пояснити у синтезі. В. Дрозд таки створив особистий музей – нерукотворний. Це музей пам’яті про те, що було й залишилось важливим для нього. І про тих, хто так чи інакше вплинув своєю присутністю.

Автор неодноразово задумувався, навіщо пише цей текст, ділиться сокровенним. Відповідь проста: «Я часто думаю: навіщо усе це пишу? Аби засвідчити, що і я – страждав? Смішно. Нині виявляється, що усі – страждали. Тоді – навіщо ж пишу? Пишу, аби ніколи не повторилося те, що відбувалось із нами. Пишу для майбутнього».

А з його поколінням відбувалась віра у химерні ідеали радянського тлумачення соціалізму. Сам автор замолоду прославляв чинний режим у творах – як і багато сучасників. Один із дослідників його творчости зазначив, що «довга дорога В. Дрозда не тільки і не стільки у «ринок», але й до усвідомлення себе як українця, як представника древнього народу, – це важка щоденна битва за справжню літературу з партійним чиновництвом, з видавцями, з людською дурістю, чванливістю та нерозумінням».

Складно не погодитись, бо книжка, очевидно, і для автора стала своєрідним «відпусканням» тривалого періоду життя, сублімацією. «Музей покинутого письменника» я рекомендую як спробу підглянути за лаштунки літературного життя, зрозуміти певні механізми зародження думки і – найголовніше – відчути на дотик світ людини свого часу і свого ж позачасся, бо всі митці є водночас і «своїми», і «чужими» будь-де. 

Протиставляючи ейдос (за Аристотелем – «ідея») матерії, автор намагався перш за все знайти / відчути / осягнути (?) себе. Думаю, для кожного з нас різні експонати в музеї видаватимуться найдорожчими, кожен зможе винести свій урок / досвід чи пам’ять, тож рекомендую для прочитання!

Книжка є у фонді нашого відділу.

Марина Горбатюк