"ПОЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ". Національне питання у долі Василя Стуса

Згадую, колись Бертольд Брехт писав: нещасна

та країна, яка потребує героїв. Але ще образливіше

відчувати, що з усіх можливих героїзмів за наших

умов існує тільки один – героїзм мучеництва,

примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою

цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті

не за якусь радикальну громадську позицію,

а за самі бажання мати почуття самоповаги,

людської і національної гідності.

В. Стус. Відкритий лист до Івана Дзюби з табору «Дубровлаг»

         Ім’я Василя Стуса відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами. Талановитий письменник, перекладач, літературознавець, самовідданий правозахисник і політв’язень. 

Він є одним із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х років. Його невипадково називають совістю нації. Як би клішовано і банально не звучало, але він справді належить до духовних лідерів нашого народу. Страшно усвідомлювати, що в такому недалекому і (нібито) цивілізованому минулому закатували людину за прояв громадянської позиції, за любов до своєї країни. В. Стус, так само, як і О. Теліга, про яку ми говорили у попередньому дописі, був готовий боротися за кінця. Він із гідністю казав:  

…Голови гнути я не збирався, бодай що б

там не було. За мною стояла Україна,

мій пригноблений народ, за честь котрого

я мушу обставати до загину.

За життя В. Стус зазнав багатьох нелюдських випробувань, але чимало було й добрих, світлих моментів. Все почалося 6 січня 1938 року – у таємничий вечір напередодні Різдва. Народився в мальовничій Рахнівці на Вінниччині, був четвертою (і останньою) дитиною в сім’ї. Його матір, Їлина Яківна, походила з відносно заможної селянської родини з польським корінням, а батько, Семен Дем’янович, – був бідним сиротою. Голод 1933 року вони перенесли помітно легше, ніж інші односельці. Поневіряння почалися через кілька років, коли голову сім’ї змусили вступити до колгоспу. Батько намагався «вирватися» до міста, позбутися «безпашпортного» стану українського селянина. Йому вдалося влаштуватися на роботу, не дочекавшись народження сина, він переїжджає в Донецьк (тоді місто називалося Сталіно). Через пів року перебралася й мати, залишивши двох молодших дітей (Марію та Василя) на тітку. Забрати їх вдалося лише у 1940 р. До початку війни родина звела невелику халупку, у якій і пережила воєнне лихоліття. Надмірна робота звела у могилу старшу сестру Палажку, яка померла від менінгіту напередодні вступу німецьких військ до міста. У 1944 р. помер 15-річний брат Іван – підірвався на міні. Сім’я болісно переживала втрати.

1947–1948 навчальний рік, четвертий клас середньої школи №75 (м. Сталіно)

В. Стус крайній справа у другому верхньому ряду

Повоєнні роки виявилися важкими, бідними і голодними. 

У 1951 р. в душі В. Стуса зароджується перший спонтанний протест проти антинародної політики: «Пам’ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він – верхи на коні – наздогнав мене, почав видирати торбинку, а я кусав його за гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу». Готовність чинити опір була притаманна В. Стусу ще з раннього дитинства, коли він, вирощений в українській селянській родині, почав пізнавати «цінності» зросійщеного міста. Відтоді й бере відлік розподіл на «своїх» та «чужих».

Закінчивши школу із срібною медаллю, майбутній письменник намагався вступити на факультет журналістики Київського державного університету – йому відмовили, не вистачило одного року для подачі документів (бо пішов до школи на рік раніше). У розпачі повертається до м. Сталіна, без іспитів проходить на історико-філологічний факультет місцевого педінституту. Далі – служба в армії.

 У 1962 році повернувся до батьківського дому, привів із собою перше велике кохання. Дівчину звали Олександрою. Матір не вподобала вибір сина, вона не «прийняла її». Молоді люди розійшлися.

Незабаром В. Стус переїжджає до Києва, складає іспити на аспірантуру. Тут починається новий етап його життя, поет перебуває у інтелектуальному товаристві молодих, перспективних людей. У 1965 р, коли більш ніж на пів року було несправедливо заарештовано І. Світличного, він приєднався до організованого І. Дзюбою та В. Чорноволом протесту проти арешту (подія відбулася в кінотеатрі "Україна"). Під рев сирени В. Стус вигукнув:

–Хто проти тиранії, встаньте!

За кілька днів його 

вилучили з аспірантури.

У грудні 1970 було вбито Аллу Горську. Усіх, хто мав плани на майбутнє, було попереджено не приходити. В. Стус виголосив промову, яку йому не пробачили. Ще задовго до суду на молодого письменника завели справу. Влада змогла запроторити його до в’язниці, звинувативши у вигаданих злочинах, але не змогла знищити. На засланні письменник написав близько 1000 віршів, зробив 400 перекладів, залишив чималу епістолярну спадщину.

Політиком В. Стуса зробила тоталітарна система, яка душила будь-які прояви істинної творчости, накладала на молодого митця обмеження, провокувала.

 Письменнику боліло, що він не може вільно оприлюднювати написані твори, бо ті не вписуються у радянські стандарти. Його обурювало  нахабне ставлення до всього українського: мови, культури, традицій. Не менше В. Стуса зачіпало порушення прав пересічних громадян.

В. Стус серед колядників (другий зліва)

         Багато хто зауважує, що доля В. Стуса багато в чому перегукується із долею Т. Шевченка. Обидва письменники були загрозою для імперії: у першому випадку для Російської, у другому – для радянської. Стратегія боротьби проти «вільнодумців» не зазнавала особливих змін: залякування, психологічний тиск, фізичні покарання, каторга.

Довкола мене цвинтар душ

На білім цвинтарі народу.

Бреду в сльозах. Шукаю броду.

Над вишнями літає хрущ.

В. Стус

 У в’язниці та під час заслання знаходив сили вдосконалювати знання з іноземних мов, перекладати, займатися осягненням основ східної філософії тощо. Йому заборонили писати – і це викликало щире обурення у поета. Наглядачі, виконуючи накази керівників, вилучали уже написані тексти (наприклад, забрали поетичну збірку «Птах душі», яка налічувала понад 300 «табірних» віршів), так вони намагалися маніпулювати. А чи є для письменника щось гірше, ніж знищення його творів? В. Стус ладен був пожертвувати навіть цим – відступати не збирався. Він усвідомлював історичну необхідність і доцільність жертовного «виповнення» свого життєвого і творчого шляху. Письменник ніс хрест громадянського обов’язку на Голготу страждань, бо кожна, навіть найменша цеглинка у фундаменті української держави – важлива; благословляв усі «дороги долі, дороги болю».

Ця Богом послана Голгота

веде у поділ, не до гір…

Перебуваючи під морально-психологічним тиском, відпустивши особисті інтереси на користь ідеї, він справедливо обурювався через конформізм недавніх приятелів, які продовжували публікувати тексти, написані на ідеологічно задані теми. Письменник намагався не засуджувати тих, хто робить принаймні щось для спільної справи, бо знав: на довгій дистанції не кожному під силу «проти рожна перти».

Іноді здається, що діячі нашої культури

роблять даремну справу. Вони співають,

коли дерево, на якому сидять, ритмічно

здригається од сокири… Як можна зрозуміти

їхній спокій? Як можна зрозуміти слабосилі

зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії,

слабенькі нарікання, 

коли мусить бути гнів, гнів, і гнів?!

В. Стус, із листа до А. Малишка

Свій «хресний путь» письменник не приховував від людських очей, але й не возвеличував, не пишався відведеною йому місією. І друзям, і недругам запам’ятався як принципова людина; свою позицію відстоював будь-якою ціною. Під час допитів переважно відмовлявся відповідати на запитання. Особливо коли це стосувалося товаришів, яких він справедливо вважав жертвами необґрунтованих  політичних репресій.

 Через самовідданий стоїцизм ним захоплювалися, його ненавиділи, але навіть у «Стаціонарній судово-психіатричній експертизі» наголосили, що В. Стус «в беседах настойчиво отстаивает свою точку зрения по тому или иному вопросу, делая ссылки на литературу, общественные и социальные события и факты».

Отже, у чому його звинувачували? У «Протоколі…» від 11.06.1980 р. записано: «Зібраними по справі доказами Стус у достатній мірі викривався в тому, що він на грунті антирадянських переконань та невдоволення існуючим в СРСР державним та суспільним ладом, з метою підриву і ослаблення Радянської влади, починаючи з 1963 року і до січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські та наклепницькі документи, що порочать радянський державний і суспільний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Такими «документами» для представників влади були особисті листи, вірші, статті, відкриті звернення тощо. 

Свідки (себто наклепники) особливо наголошували на його любові до Батьківщини: «Часто расхваливал богатство Украины и говорил, что если бы Украина была самостоятельной, то украинцы жили бы значительно лучше и богаче, чем теперь в СРСР». Не забували згадати і про ставлення до «ворожих» країн: «Я замечал, что Стус с часу до двох ночи слушал ежедневно по радиоприемнику радиопередачи «Голос Америки» и что-то записывал в записную книжку». Сьогодні таке звинувачення здається безглуздим і навіть смішним, але тоді, на початку вісімдесятих років минулого століття, це могли залучити (та й залучали) до аргументів не на користь підсудного. Наявність політичної позиції у громадян може бути злочином лише за тоталітарного режиму. 

Найкраще тогочасні реалії можуть описати та схарактеризувати хіба очевидці. Зокрема маємо свідчення політв’язня та товариша В. Стуса, Василя Овсієнка, який зауважував: 

«У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «нізащо». Це були активні люди, які, звільнившись, могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості – і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особи і вживали запобіжних заходів, щоб з неї не виросло більшої для держави небезпеки. З цього погляду український поет і правозахисник Василь Стус справді становив особливу небезпеку для Російської імперії, яка маскувалася назвою СРСР. Стус, разом з іншими правозахисниками, справді підривав російський комуністичний тоталітарний режим, який лицемірно називався радянською владою. І вона таки впала – вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши воєнного протистояння з Заходом, зазнавши ідеологічного краху. Ми боролися на цьому фронті – ідеологічному. І ми перемогли».

Творче визнання прийшло до письменника ще за життя. У 1985 році його було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури, проте отримати премію письменникові не судилося. 

У ніч з 3 на 4 вересня В. Стус помер у карцері, – за офіційними даними, від серцевого нападу; дехто припускає, що причиною могло бути переохолодження або удар тюремними нарами. На жаль, на Батьківщині упродовж доволі тривалого часу його ім’я все ще залишалося незнаним, проте наразі творчістю В. Стуса цікавиться дедалі більше людей. Приємно усвідомлювати, що для сучасників він  є зразком невідступної боротьби за Україну.

О Боже мій, така мені печаль,

і самота моя – така безмежна,

Нема – вітчизни. Око обережно

обмацує дорогу – між проваль:

ото – мій шлях повернення. Чи – не.

Ото мій шлях. Світ за очі. Єдине.

Пробач мені, моя кохана Прикраїне,

і, матере, не проклени мене.

Я геть подався. Шалом. Навмання

я геть подався, стомлений од люті.

Рожеві сопки, кригою окуті,

а понад ними – чорне вороння.

І сліпне вечір. Контур гір – немов

з картону вирізаний для декору,

і вся тобі дорога – вниз чи вгору.

Пішов туди. Пішов туди. Пішов.

В. Стус

Письменник не був здатний на компроміси, завжди йшов шляхом правди. Його постать стала легендарною, але легенда життя В. Стуса не надає додаткової ваги творчости – вона стає ключем до глибшого розуміння доробку, в якому ще багато прийдешніх поколінь знаходитимуть щось до болю знайоме, близьке та важливе.

Використано матеріали з таких видань:

Дорошенко, Олег Євгенійович.

          Василь Стус. – Харків : Антологія, 2015. – 128 с.

У книжці вміщено біографію письменника. Автор описує відомі та малознані події з особистого, громадського і творчого життя В. Стуса. Особисто мені дуже подобається видання; воно достатньо вичерпне, тож допомагає глибше пізнати справжню людину, а не зведений їй пам’ятник. Книжка розрахована на широке коло читачів, також її можна залучати при вивченні життєпису письменника на уроках української літератури.

Справа Василя Стуса : зб. док. з архіву колиш. КДБ УРСР / уклад. В. Кіпіані. –  Харків : Віват, 2020. –  688 с.

Тут вміщені документи з архіву колишнього КГБ. Внаслідок ухвалення декомунізаційних законів, зініційованих Українським інститутом національної пам’яті, вони стали доступними для всіх зацікавлених. 

Укладач пише: «Кримінальна справа Василя Стуса – це хроніка боротьби злочинної комуністичної системи з людиною, повної болі та гідності. Ми бачимо громадянина, правозахисника, творчу особистість, який чудово розуміє наслідки своєї «негнучкості» перед каральною машиною. І тим не менше він іде до кінця». Книжка уже витримала багато перевидань; у контексті українського питання, національної свідомости стала, на нашу думку, однією із найважливіших праць десятиліття. Також тут зібрано покази свідків, листи поета з тюрми, спогади рідних та друзів. Читачі мають змогу дізнатися невідомі факти з життя, ув’язнення та загибелі В. Стуса.

Жулинський, Микола Григорович.

Українська література: творці і твори: учням, абітурієнтам, студентам, учителям / М. Г. Жулинський. – Київ : Либідь, 2011. – 1152 с.

М. Жулинський – відомий критик, літературознавець, громадський діяч, професор, академік НАН України. У передмові під назвою «Для кого я пишу? для чого?»  зауважив, що замислював книжку як велику шпаргалку – підручний літературознавчий матеріал із текстами. У виданні вміщено 50 нарисів-есеїв про відомих і малознаних українських митців (серед яких Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш, Л. Старицька-Черняхівська, М. Драй-Хмара, П. Тичина, М. Яловий, В. Стус та багато інших). Автор створив цілісний портрет національної літератури ХІХ–ХХ ст. Особливо цікавим видання буде для тих, хто вивчає чи викладає українську літературу.

Дзюба, Сергій Вікторович.

Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса : роман / С. В. Дзюба, А. Кірсанов. – Харків : Фабула : Ранок, 2020. – 176 с.

 

 Цей роман-біографія став справжнім українським  бестселером. У творі змальовано різні перипетії життя В. Стуса, чимало уваги приділено долі останньої рукописної збірки поета. Моє «позакласне» знайомство з ним почалося три з половиною роки тому саме з цієї книжки. Тоді я, учениця  

11 класу, проковтнула її за ніч. Якщо ви шукаєте «легке», цікаве (водночас, пізнавальне) чтиво, то це видання  саме для вас.

Світлини з інтернет-ресурсів
            Матеріал підготувала Марина Горбатюк.

 

 

 

 

«ЧИТАЧ – ЧИТАЧУ» ДО ДНЯ КНИГОЛЮБА

 

Сьогодні, 9 серпня, відзначають День книголюба (Book Lovers Day). Це свято письменників, літераторів, видавців, працівників книгарень і книгозбірень,  – всіх-всіх, хто причетний до написання, створення, популяризації та читання книжок. Для багатьох людей саме читання є найбільш доступним хобі. Це захоплення не вимагає особливої підготовки та фінансових витрат. Зрештою, людина завжди може звернутися у бібліотеку й обрати щось «своє» з-поміж десятків, сотень тисяч видань.

Традиція щорічного  відзначення свята бібліофілів зародилася в США. У цей день людей заохочують взяти до рук паперову книжку. Світ змінюється – ми разом із ним. Останнім часом особливо популярним стало читання з електронних носіїв – доступність цифрової техніки дає змогу читати будь-де і за будь-яких умов. Утім, паперові книги мають чимало переваг і дотепер не втрачають своєї позиції  у нашому  житті.

Відділ абонемента також доєднується до святкування Дня книголюба. Принагідно хочемо нагадати про проєкт «ЧИТАЧ – ЧИТАЧУ».

Наш девіз: 

«Прочитали? 

Порекомендуйте іншим!». 

У спеціальному пораднику ви можете записати враження від книжок, які сподобалися, зачепили, змусили задуматися тощо. Ми не обмежуємо користувачів, підтримуємо будь-який формат. Хочете помалювати? Звісно! Поділитися настроєм? Чудово! Процитувати автора? Супер!

 Місяць тому ми запустили проєкт, за цей час читачі залишили понад 20 відгуків. Писали про поезію, прозу та драму; про вітчизняних і зарубіжних письменників; про класичні та сучасні твори тощо. Літературні вподобання користувачів відділу абонемента різноманітні й оригінальні. Пам’ятайте, що саме ваша порада може допомогти іншому читачеві обрати книжку!

Надихаймося і надихаймо!

Книга-ювіляр. М. Гоголь «Вечори на хуторі біля Диканьки» (190 років від дня публікації книги)

 Пропонуємо вашій увазі виставку-інформацію безсмертної книги Миколи Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки». У цьому році виповнюється 190 років від дня публікації цієї чудової збірки. Вміщені в ній розповіді  автор писав у 1829–1832 роках. Микола Гоголь критично ставився до «Вечорів …», але публіка сприйняла вихід книжки на славу. Молодий автор із категорії невідомих літераторів негайно перейшов до рангу маститих письменників, його твори читалися легко, весело, на одному диханні, вигідно відрізняючись іскрометним гумором, невимушеністю і народним колоритом.

 Покликання на відео (YouTube): "Вечори на хуторі біля Диканьки"

Кнут Гамсун. Співець кохання із клеймом «колабораціоніст»

 

Кнут Гамсун (4 серпня 1859 – 19 лютого 1952) – відомий норвезький письменник, лавреат Нобелівської премії з літератури за 1920 рік. Справжнє прізвище – Петерсен. Народився у містечку Ломі. Через три роки сім’я переїхала на північ, дитинство майбутнього письменника пов’язане із хутором Гамсунд. Жили у фінансовій скруті – через  борги батьків дев’ятирічному Кнуту довелося працювати на дядька Ульсена. Він перетворив життя племінника на справжнє пекло. Згодом ці 5 років наймитування у дядька К. Гамсун згадував як найжахливіші роки свого життя.

Кнут Гамсун,1871 р.

Закінчив кілька класів сільської школи – це і була вся освіта. Із 16 років вів мандрівний спосіб життя – подався у подорож Норвегією, не гребував навіть найважчою роботою: розносив товари, був учнем шевця, дорожнім робітником тощо. Не забував про самоосвіту; вирішивши стати письменником, багато і безсистемно читав, а наприкінці 1870-х років вийшли друком дві його повісті у стилі тогочасної тривіальної літератури. Псевдонімом «Гамсун» підписував уже зрілі твори.

 На початку 1882 р. Виїхав до США у пошуках кращої долі, там він перебував до осені 1884 р. Спершу письменник був у захваті від Нового Світу, але досить швидко розчарувався. Найважливіше, що там Кнут Гамсун познайомився з літературними колами, зокрема з Марком Твеном, який справив на хлопця велике враження. Виїзд з Америки був викликаний недугою: лікарі виявили у нього сухоти. Чоловік повертається у Норвегію, щоб померти вдома, на рідній землі. Вітчизняні лікарі виявилися більш уважними і знайшли лише перевиснаження.

Гамсун не відступав від наміру стати письменником. Одужавши, їде до столиці Христіанії (із 1924 р. Осло), але невдачі переслідують молодого літератора. У 1886 році він знову повернувся в Америку. Зазнавши злиднів, залишає її через 2 роки з чітким усвідомленням несумісності з цією країною; через усе життя він пронесе рішуче несприйняття усього американського. Свою книжку про Сполучені Штати він завершив багатозначною фразою: «Над цією країною чорне небо».

Літературне визнання письменник здобув після оприлюднення в одному з часописів  фрагмента роману «Голод». 

На порозі 1890-х років він входить у літературу як митець-новатор. Його естетичний світогляд сформувався під впливом зарубіжних письменників. Як сам Гамсун зазначав, головними джерелами впливів були Август Стріндберг, Фрідріх Ніцше, Федір Достоєвський. Д. Наливайко пише, що головну ваду норвезької літератури в 90-х роках він вбачав у тому, що вона є «соціальною», а не «психологічною»:

«Ця література, в сутності своїй матеріалістична, цікавилася більше побутом і звичаями, а не людьми, а значить – суспільними питаннями більше, ніж людськими душами» (Кнут Гамсун).

На початку ХХ ст. творчість письменника поступово змінюється на проблемно-тематичному, художньому, стилістичному рівнях. У його твори все ширше входить об’єктивний світ.

Обкладинка першого видання
 роману "Голод" (1890)

Входження Гамсуна в європейську літературу розпочалося з появою «Голоду» (1890), його першого роману. Слава швидко ширилася і зростала також у слов’янських країнах. На початку ХХ століття його твори починають з'являтися й українською мовою. Наші письменники, серед яких М. Коцюбинський, О. Маковій, М. Яцків, О. Кобилянська та інші, були поціновувачами цього норвезького автора.

Під час Другої світової війни К. Гамсун прихильно ставився до політики Третього Райху, вважаючи Гітлера визволителем Європи. Після його самогубства навіть написав некролог, який прославляв фюрера. 

У 1945 році письменник був звинувачений у колабораціонізмі, зазнав переслідувань та перебував під домашнім арештом до 1948 р. Помер 19 лютого 1952 року в Нергольмі.

Пропонуємо ознайомитися із прозовим доробком письменника. У фонді відділу абонемента є з десяток книжок його авторства. Хочемо звернути вашу увагу на таке видання:

Гамсун, К.

Містерії : романи / К. Гамсун ; пер. з норвез.: Л. Пахаревського, Г. Кирпи ; Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – Харків : Фоліо, 2007. – 480 с. 

У книжці вміщено романи «Містерії» (1892), «Пан» (1894), «Вікторія» (1898). У європейській літературі К. Гамсун займає одне з провідних місць як співець кохання, однак почуття не призводять до щастя, не дають спокою; це вічний двобій протилежних сил, які прагнуть єднання. Шлях до нього вкритий «квітами та кров’ю». 

Юган Борген писав, що «Містерії» – це твір про митця  на порозі народження або ж загибелі: «Передпологові перейми тривають упродовж всього роману. Та мить народження Нагеля так і не настане».

Події у творі «Пан» відбуваються на фоні нездійсненого, неможливого кохання – це поема пристрасті закоханих сердець. Інтриги, особисті трагедії, розчарування та моменти наповнення змальовані тонким пензлем уважного до деталей автора. Сам Гамсун зізнавався, що «Паном» він «спробував пояснити деякі особливості вразливої та надмірно вразливої людської натури, яка схилилася перед природою в дусі Руссо». 

Роман написаний у формі спогадів Томаса Глана. Головний герой відмовляється від цивілізованого існування, стає мисливцем і живе поблизу невеликого провінційного містечка. Цей твір досі залишається одним із найвідоміших у доробку письменника. Спершу він хотів назвати роман іменем однієї із героїнь («Едварда»), але все ж вирішив, що «Пан» більше відповідає його творчому задумові. На його думку, у кожному з персонажів є щось від Пана (грецький бог лісів, покровитель мисливців та пастухів). Циклічність мітологічного у творі часу замикається в кругообігу природи, зміні пір року, їх повторюваності. Цьому часу підкорені рух роману та його композиція.

Рубенс. Пан і Сірінга (1620)

Роман «Вікторія» автор назвав «ліричним твором». За темою та стилем він дещо схожий на «Пана». Батько головної героїні невміло вів господарство, тож над сім’єю нависла загроза роззорення. Уникнути такого фіналу можна було лише одруживши Вікторію з Отто. Дочка погоджується на шлюб із багатим нелюбом, приносячи в жертву почуття. На цьому випробування долі не завершуються. У творі розгортається справжня драма людського життя.

Бажаємо вам приємного читання. 

Використано матеріали з паперових видань та світлини з інтернет-джерел.

 

"ПОЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ". Національне питання у долі Олени Теліги

Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби – спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив.

                          О. Теліга

 

Образ Олени Теліги, її громадянська позиція, 

її поезія, така жіноча попри всю твердість

і несентиментальність, вабили мене відтоді,

як я вперше почула її ім’я, як її образ увійшов

у наше життя. Та вона завжди якось

стояла на зависокому для мене п’єдесталі –

 над нашими земними інтересами,

болями й слабкощами.

      М. Коцюбинська 

 Олена Теліга (1906–1942) – талановита українська письменниця, публіцистка, громадська діячка, патріотка, розстріляна гестапівцями в Бабиному Яру.  

    Живучи в еміграції упродовж багатьох років, вона доклала неймовірних зусиль для згуртування співгромадян; провадила активну культурну, просвітницьку діяльність. Найважливіше, що мала свій погляд і чітку позицію, тому й стояла кісткою в горлі тогочасної влади. Нині ж поетеса поступово займає належне місце серед національних героїв та визначних діячів культури України.

    

Щоб далі йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо у брід глибокі води!
Щоб взяти повно все,
що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

 О. Теліга

Нагадаймо деякі моменти її життєпису. Народилася 21 липня 1906 р. у родині Івана Шовгенова. Точне місце народження встановити доволі складно, бо припущення біографів часом кардинально різняться. Ймовірно, майбутня письменниця з’явилася на світ в Іллінському під Москвою. Мала двох старших братів. Коли Олені було 5 років, сім’я переїхала у Санкт-Петербург, тут вони жили до 1917 р. Діти отримали чудове домашнє виховання та освіту; поруч була власна бібліотека, гувернантки займалися з ними вивченням іноземних мов. У час відновлення Української держави брати та сестра разом з батьками переїхали до Києва.

 І. Шовгенів став міністром УНР і професором у Київському політехнічному інституті. У 1918 р. до міста підступило військо Муравйова, батько майбутньої поетеси виїхав зі столиці разом зі старшим сином, залишивши в місті дружину і двох молодших дітей. За спогадами О. Теліги, це були чи не найгірші роки її життя. Залюбленій вередливій дитині у 13 років довелося піти на важку роботу, щоб бодай чимось допомогти сім’ї. Дівчина працювала в інституті, в якому донедавна викладав її батько. Знаючи це, його колишні колеги намагалися завдати клопоту, навантажити складними завданнями дочку професора-емігранта. 

У 1922 р. О. Теліга разом із матір’ю виїжджає за кордон. Тривалий період життя поетеси пов’язаний із містом Подєбради, що знаходиться на території сучасної Чехії. На той час батько уже облаштувався у Чехії, став ректором Української господарської академії, а майбутня поетеса вступила до Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. Інститут (із незрозумілих причин) дівчина покинула.

Унікальна світлина юної О. Теліги
(фото з чеських архівів опублікував В. Мороз)

Важливу роль у життєписі О. Теліги відіграв її чоловік – Михайло, який був вірним супутником аж до смерті. Хлопець привабив поетесу зокрема й виразною національною позицією – молодий кубанець, бандурист, недавній старшина Української армії. Свій ідейний шлях він почав у добу національно-визвольних змагань. 

Михайло та Олена Теліги

У 1929 р. подружжя переїжджає до Варшави. Тут О. Теліга доглядала хвору матір, демонструвала нові моделі одягу (була манекенницею в ательє), викладала українську мову в одній зі шкіл. За свідченнями очевидців, учні обожнювали талановиту вчительку: вона вміла знайти індивідуальний підхід, була людяною та неймовірно начитаною.

Мова

Українською О. Теліга почала розмовляти у свідомому віці. Залишився навіть спогад про те, як саме відбувався перехід: «Сталося це дуже несподівано і швидко. Це, можливо, була одна секунда… Це було на великому балю в залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю, чому. І я не витримала: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»

Інтер'єр Народного дому на Виноградах, Прага

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла! І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».

Політика

М. Жулинський пише, що О. Теліга поділяла позицію Олега Ольжича: «Українську державу треба здобувати героїчною самопожертвою, бо ніхто не піднесе її на золотій таці. Українську державу треба будувати в свідомості кожного українця, кожного запалювати вірою в її неминучу прийдешність. Але для цього треба самому горіти цією незгасною вірою і не думати про те, чи зрозуміють тебе інші, чи поділяють твої переконання, чи готові йти з тобою за грань життя. Якщо ти гориш, тоді інших здатний запалити».

Олег Ольжич

Дуже болісно поетеса переживала розкол ОУН у 1940 р. 

Тоді члени організації розділилися на бандерівців та мельниківців. Олег Ольжич, керівник ОУН на східноукраїнських землях, звертався до однодумців із закликами не будити у собі дух руїни, яких віками переслідував українську націю. Він просив об’єднання на благо спільної справи. Олена Теліга відчула, що у столиці України «мусіла вже бути давно», тому наприкінці липня 1941 р. поетеса вирушила до Львова, звідти похідними групами дібралася до Києва, куди пізніше приїхав і М. Теліга.

 Її було обрано головою Спілки українських письменників.  Поетеса вважала, що нове вітчизняне мистецтво «мусить собі яскраво усвідомити, що є багато речей і справ, потрібних нашій нації, але якими має займатися наука, пропаганда, навіть поліція, але ні в якому разі не мистецтво».

Саме моральним якостям людини письменниця надавала чи не найбільшого значення. Н. Миронець у передмові до книжки «Олена Теліга : Листи. Спогади» пише: «Особливо гостро вона переймалася тим, що не всі письменники й поети, як їх спільні знайомі, так навіть і відомі класики, в своєму особистому житті дотримувалися тих моральних принципів, які проголошували у своїх творах. «Звичайно, – писала вона, – життя одне, а творчість – друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм?»»

Чесність перед собою та людьми визначила її майбутню трагічну долю. Письменницю попереджали про загрозу арешту, але вона не погодилася виїхати із окупованого Києва у лютому 1942 р., бо не хотіла розбіжностей у своїх словах та вчинках. О. Теліга не могла допустити, щоб хтось дорікнув, наче вона у творах закликала до подвигу, а сама відступила у вирішальний момент. Знаючи про небезпеку, пішла на призначену зустріч у Спілку письменників. 

Німецька поліція оточила будинок, серед заарештованих було і подружжя Теліг. «Коли ми поети, – казала О. Теліга, – пишемо про відвагу, твердість, шляхетність, посвяту й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеку інших, як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія – виплив душі».

«Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга», – видряпала поетеса на стіні камери, у якій її тримали. А зверху зобразила тризуб.

 

Було використано матеріали із таких видань:

Теліга, Олена Іванівна.

Листи. Спогади. – Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 2003. – 400 с.

         У книжці наведено 65 листів і листівок поетеси до різних адресатів: Михайла Теліги, Наталії Лівицької-Холодної, Дмитра Донцова, Уласа Самчука, Олега Лащенка, Богдана Ігоря-Антонича та інших. Другу частину книги становлять спогади сучасників, а також фотографії, частина яких публікується вперше.

Зі шкільних років пам’ятаю, що О. Теліга була для мене якоюсь напівмістичною і недоступною, тож я довго думала,  як лаконічно і вичерпно розповісти про неї, бо (очевидно) людське життя не може вміститися на кількох сторінках друкованого тексту. У процесі попередньої підготовки до написання абсолютно випадково вирішила ознайомитися з цією книжкою.  Читати чужі епістолярії – це як підглядати за кимось, будучи невидимим: трепетно, цікаво, але водночас страшно, що хтось побачить. Листування дає можливість пізнати справжню людину. Насправді письменниця навіть ближча, ніж ми можемо уявити. В одному листі вона може обговорювати косметику і старе плаття, яке варто б давно уже викинути, а в іншому – на глибокому рівні порушувати питання моральности та національної ідентичности…

Жулинський, М.

Слово і доля: Навч. посібник / М.Жулинський. – Київ : А.С.К., 2002. – 640 с.

 

У книжці здійснено систематизований ґрунтовний аналіз творчости яскравих українських письменників – від Григорія Сковороди до Василя Стуса. Літературознавчі матеріали про митців доповнено їхніми творами , ілюстраціями. Ця праця є своєрідним доповненим і поглибленим варіантом книжки «Із забуття в безсмертя» (1990 р.).

Особисто від себе зазначу, що автор виважено опрацював різні джерела для написання цієї праці. Його біографія О. Теліги – одна із найкращих та найточніших серед тих, які я перечитувала у процесі.

Теліга, Олена Іванівна.

Збірник. – Репр. вiдтворення вид. 1977 р. – Київ ; Париж ; Лондон : Вид-во ім. О. Теліги, 1992. – 474 с.

 

До збірника увійшли поезії, один прозовий твір і публіцистика О.Теліги, а також спогади сучасників про неї.

Книжки можна взяти у фонді відділу абонемента. Приємного читання!

Матеріал підготувала Марина Горбатюк.

Використано світлини з інтернет-ресурсів.