Альбер Камю: свобода абсурду

Альбер Камю (фр. Albert Camus; 7 листопада 1913 – 4 січня 1960) – французький романіст, філософ, публіцист, один із лідерів філософсько-мистецького напрямку екзистенціалізму.

Народився у Французькому Алжирі в незаможній родині найманого робітника та прибиральниці. Через кілька місяців батько помер від поранення на полі бою Першої світової війни, Камю виховувала матір, іспанка за походженням. Вона не вміла читати й писати, мало говорила. Він називав її «mère» (море), що співзвучне з «mer» (матір) – французькою мовою обидва слова звучать майже однаково, але сам письменник проводив аналогію з мовчазним морем, яким для нього була мати.

У дитячі й підліткові роки любив грати в футбол, переважно стояв на воротах, тож мав достатньо часу, щоб стежити за кожною комбінацією; ця позиція надавала можливість водночас бути і в команді, і відстороненим від інших гравців. У 17 років через перенавантаження під час гри у нього трапився розрив легені, після обстежень виявили туберкульоз. У першій половині ХХ століття цей діагноз був вироком, що позбавив можливості здобути вищу освіту й працювати на престижній роботі (загалом – у колективі). Альбер Камю став журналістом, брався за різні завдання редакції. Згодом він писав: «Я був десь на півдорозі між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії та під сонцем; сонце навчало мене, що історія – це ще не все. Змінити життя – так, але тільки не світ, який я обожнював».

У 1934 році вступив до комуністичної партії, яку покинув через три роки через розбіжності в поглядах, провадив антинацистську діяльність, організував аматорський театр, співпрацював з незалежною лівою пресою. На початку 1940-х рр. переїхав у Париж, завершив роботу над повістю «Сторонній» та есе «Міф про Сізіфа». У 1942-43 рр. обидва твори вийшли друком і викликали захоплення французької інтелігенції.  Андре Моруа зазначив: «Ще зовсім молодим він став живим дзеркалом цілого покоління».

Саме завдяки А. Камю філософське вчення екзистенціалізму стало популярним у Франції. В його основі є твердження абсурдності буття («абсурд є метафізичним станом людини у світі», – зазначає у «Міфі про Сізіфа»), уявлення про світ як про царство хаосу. Екзистенціалізм передбачає протиставлення особистості соціуму, що прагне прагне підлаштувати людину під себе. Абсурдна людина = людина, вільна від соціуму: «…упевнившись у конечності своєї свободи, і тому, що її бунт не має майбутнього, а свідомість тлінна, людина абсурду продовжує свої діяння в часовому просторі свого життя. Тут її терен, тут місце її діяльності, яку вона вивела з-під будь-якого суду, окрім свого власного».  

Невелика за обсягом творча спадщина А. Камю створювалася переважно під час Другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на теми, що порушувалися письменником, і на спосіб їх висвітлення. Для його творчості характерне поєднання белетристики з філософськими роздумами. У 1947 році вийшов друком роман «Чума»: за визначенням самого письменника, відбувся перехід від «етапу абсурду» до «етапу протесту».

У 1950-х роках Камю пережив світоглядну і творчу кризу, що призвело до зниження його творчої активності. Загострилися суперечності, притаманні його світогляду й суспільно-політичній позиції, що знайшло вираження у трактаті «Бунтівна людина». 1956 року він категорично висловив свою позицію на підтримку революції в Угорщині, засудив збройне втручання Москви й кровопролиття. 1957 року отримав Нобелівську премію з літератури. Він уникав публічних розмов про Алжирську війну (1952–1962), проте після вручення, під час зустрічі зі студентами, йому довелось все ж дати відповідь на запитання про ставлення до боротьби алжирців за незалежність. Камю відповів, що, обираючи між незалежністю та матір’ю, він обирає матір. Невдовзі ця цитата була на всіх шпальтах французьких газет, письменника звинувачували у відстоюванні власних інтересів на противагу загальним тощо. Боротьба за незалежність була жорстокою: очевидно, Камю не хотів, щоб його мати (та й інші люди) гинули у терактах. Певно, він мав на увазі мирне вирішення конфлікту.

4 січня 1960 року письменник загинув у автомобільній катастрофі біля міста Санс. За офіційною версією, автомобіль, у якому Альбер Камю разом із товаришем Мішелем Галлімаром (племінник видавця Гастона Галлімара), повертався з Провансу до Парижа, вилетів з дороги і врізався в дерево. Камю загинув миттєво. Галлімар, який був за кермом, помер у лікарні через кілька днів, його дружина й дочка вижили. Серед особистих речей письменника було знайдено рукопис незакінченого роману «Перша людина» та невикористаний залізничний квиток.

Підготувала Марина Горбатюк