Музи й митці «Дому на горі»

 

«Спорідненість душ – одне з найвідоміших форм боротьби людини з самотністю».

Валерій Шевчук

«Дім на горі»  – роман сучасного українського письменника Валерія Шевчука, цей твір вважають одним із найбільш знакових зразків химерної прози (особливостями піджанру є поєднання реального й фантастичного, неймовірні події, використання міфологічної поетики). Химерна проза генеалогічно близька до магічного реалізму, що розвинувся в латиноамериканських країнах всередині ХХ століття, однак вона вплетена в українську літературну традицію, зокрема й за допомогою змістових, стилістичних засобів, художніх образів, міфологем тощо. Книжка входить до переліку ста найкращих творів української літератури за версією українського ПЕН.

Валерій Шевчук.
Дім на горі : роман. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 560 с.

 
За авторським визначенням жанру, «Дім на горі» – роман-балада (від балади – любовні лінії сюжету, фольклорно-фантастичні елементи). Складається з двох частин: повість-преамбула + цикл з 13 оповідань.
У першій частині дія відбувається довкола будинку, це магічний простір, де живуть жінки одного роду. Замолоду всі вони проходять випробування неземним чоловіком, що за описом схожий на фольклорного Перелесника. Якщо дівчина піддається спокусі, у неї народжується син, приречений блудити світом. Чоловіки, народжені в цьому домі – митці, яким проте не вдається надовго затриматись на вершині жіночого Парнасу. Жінки – музи, яким не вдається довго співіснувати з чоловіками. 

Фактично, Валерій Шевчук переосмислює давню легенду про істоту, що приходить до дівчат вночі, набуваючи вигляду близьких або коханих. Проте у повісті Джигун і Дженджурик позбавлені зовнішньої схожості з кимось із знайомих Галі, а згодом вже і її доньки Оксани. Автор наділяє тих чоловіків демонічними ознаками, проте однозначно не стверджує. Анатоль (так звали Джигуна, від якого Галя народила Хлопця) під час Другої світової війни раптом з’являється в образі воїна: «Зовсім схожий на нього чоловік ітиме, відступаючи, в тому самому загоні, в якому йшов і швець Микола Ващук [чоловік іншої героїні – М. Г.]. Вони, як земляки, триматимуться плече в плече і в час відпочинку згадуватимуть одні й ті ж місця в Житомирі. Того чоловіка зватимуть, правда, Віталієм, і, може, він був тільки рідним братом Анатоля, – у скрутні хвилини допомагатимуть собі навзаєм. Вони схуднуть і потемніють, а коли перестрінуть їх кулеметні черги, першим упаде Віталій. Волею долі, може, проясниться в Анатоля, чи б то в Віталія, розум, і він згадає всіх своїх покинутих та покривджених. Згадає серед них і Галю і побачить її раптом не дівчатком-каченям, а тою дивовижною жінкою, якою вона стане».   
Валерій Шевчук дає своїм героїням право вибору – прийняти несвідоме чи виявити волю, відштовхнути спокусника. Другий, справжній, чоловік має піднятись на гору, переступити поріг і напитись води. Від них народжуються дівчата, майбутні берегині дому. Історія «жіночого простору» розпочалася з прабаби (очевидно, вона є матір’ю Галиної баби та зведеного старшого брата, козопаса Івана Шевчука): «У глибині цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, і Галя, прислухаючись, зрозуміла раптом, чого тікав з цього дому далекий її прадід у перших. Не витримав цієї тиші й застиглості, оцього сльозливого й крикливого баб’ячого царства, де чоловіки тільки приходнями і тільки й знали, що достачати кошти для цих жінок, а у вільний час длубатись у своїх книжках. Галя відчула раптом, що і в ній є щось від того прадіда, що їй також хочеться спуститись із цієї гори і перевірити увіч, чи не з картону вирізано всі оці краєвиди». 

Основні події у повісті відбуваються в 40-60-х рр. ХХ ст, проте є спогад від 1911 р. Автор майже не описує історичне тло, немає згадок про революцію, Першу світову війну, голоди й Голодомор /хоча дія розгортається в центрі України, а ці території тоді сильно постраждали/, Друга світова війна згадана побіжно.

Друга частина під назвою «Голос трави» – цикл з 13 новел, що мають опосередкований зв'язок із повістю, проте дають змогу побачити деякі деталі. Підзаголовок: «Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших». Цим правнуком є Хлопець, син Галі, у певних рисах якого можемо простежити схожість із автором, Валерієм Шевчуком. Зрештою, Хлопця навіть в дорослому віці не називають конкретним іменем, можливо, це й справді є літературною містифікацією життєпису.

Новели мають притчевий та алегоричний характер. Реальність у них поєднана з містикою, люди живуть в цілісному, нерозділеному з різними духами, світі. Не кожного злого духа автор наділяє винятково негативними рисами: наприклад, юний чорт здатен щиро закохатися в дівчину й померти заради кохання, відьма прагне гармонії зі світом, вона є більш людяною, ніж князь-гвалтівник.
Наскрізна тема роману – спроба пізнати світ, знайти сенс буття, побачити й відчути добро і зло, любов і ненависть, бажання жити й бажання померти. А де межа між чорним та білим кожен має визначити особисто.
Міфологема дороги є важливим складником розгортання сюжету. Дім обов'язково єднається зі стежками, які ведуть ДО нього й ВІД нього. Так само й автор відкриває перед читачами обрії трактувань і сприйняття. Кожен, певно що, має знайти свою дорогу розуміння написаного у «Домі на горі».

Наостанок ще одна цитата з книжки: 

«Любов – це і є рух до спокою, – подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, – ті, що руйнують, не знають любові – це діти темряви й ночі. Не стопчи даремно квітки, – без патетики думав він, сидячи на веранді, – не зріж без потреби дерева, не вбий звіра, тобі недогідного, ані комахи».