Біжи, Еврідіко! Біжи від себе і до себе

…нам потрібні свідки наших спогадів, або хоча б ті, що зможуть прийняти на себе всю цю колючу лавину своєї пам’яті… а потім ти живеш, дихаєш, снуєш тим світом, повсякчас віддираючи від шкіри, ніби тонюсінький жорсткий пластир – від ледь присохлої подряпинки на коліні, чужу і таку вже свою пам’ять...

Роксолана Жаркова, «Біжи, Еврідіко!»

Чому завжди втеча? Чому пам’ять така нетривка й ненадійна? Чому вона (ви)тривала? Чому любов, чому смерть? Чому?
Я, ти, він, вона, ми, ви, вони. Кожен особовий займенник – лише вербальна оболонка Всесвіту, а Всесвіти часом зіштовхуються, перетинаються, [роз]з’єднуються й ламаються. Люди-зорі вибухають чи самоспалюються, вони запалюють інших.

Жаркова Роксолана.
Біжи, Еврідіко! [оповідання, новели, образки] / Роксолана Жаркова. – Брустури : Дискурсус, 2023. – 152 с.

«Біжи, Еврідіко!» – найновіша книжка сучасної української письменниці Роксолани Жаркової. У ній, як пише авторка, зібрано різні тексти – «за часом і місцем творення, за тематикою й проблематикою, за способом оповіді, за кількістю земного і водного». Саме земному та водному началам письменниця присвячує збірку, проте ніщо неповне, неможливе без повітря й вогню, які перманентно живуть у всьому, що нас оточує. Приборкавши їх, можна приборкати світ, проте це не є метою головних героїв і героїнь, що біжать від себе, до себе, у себе, здіймаючи куряву й вітер, порушуючи сталість простору. У передмові Роксолана Жаркова зазначає: «Герої та героїні моїх історій долають власні траєкторії руху, живуть у своїх крихких тілах, носять у них свої притишені болі, особисті драми, дитячі страхи і дорослі втрати. Їхні марафони теж виснажливі, драматичні і травматичні. Вони тікають від ран минулого і загроз майбутнього, від складних виборів і раптових кульмінацій, від попелу війни, скляних уламків ілюзій, кровотеч (не)любові, їдкого сорому, нудотного приниження. Вони шукають свою мову і свою територію, своїх співрозмовників і своїх співмовчальників. Вони знаходять Дім у своїй самотності. Вони біжать у надії встигнути сказати щось важливе, щось про те, ким вони є, звідки вони є».

Дорослішання доводить, що твій дім там, де ти – його цінність не вимірюється квадратними метрами чи комфортною інфраструктурою поблизу, проте щоразу, коли доводиться бігти чи йти, залишаючи позаду попередні адреси, відчуваєш страх. Дивитися вперед, в обличчя невідомих викликів і страхів, завжди складніше, ніж обертатися назад – у цьому й полягає найбільше випробування. 20 історій, поєднані одним «дахом-обкладинкою», оповідають про різні життєві досвіди, про різних персонажів. Ці тексти мовчать місцями невизначеності й недомовленості, кричать зізнаннями. Вони автобіографічні, біографічні, уявно-біографічні, вигадані. Написані впродовж п’яти років – відрізняються стилістично, образно, тематично. Проблеми головних героїв «дорослішають» разом із авторкою та її країною – еврідіки знову мусять бігти. Внутрішня міграція («у себе») відступає перед зовнішніми обставинами.
ВІЙНА
«То чому завжди війна?» – словами головного героя «НепрОстих» Тараса Прохаська. І знову, знову ми повертаємось до початку, до точки відліку – Чому завжди втеча? Чому пам’ять така нетривка й ненадійна? Чому вона (ви)тривала? Чому любов, чому смерть? Чому? Тексти, написані після початку повномасштабної війни, інакші. Вони гостріші й конкретні.

«Біжи, – казали їй, – це може статися вже скоро. Міста обставлено ворожими танками, з кордонів сунуть гради і смерчі, небом кружляють бойові літаки замість весняних ластівок. Часу зовсім мало. Ось тобі в руки твоя ляклива валізка, де вкинуто нашвидкуруч усе, чим і ким ти жила донині», – сказано головній героїні образку «Біжи, Еврідіко!». І вона біжить. По спіралі, спікаючись об історію, натрапляючи на змій незахищеними ступнями, гублячи себе, минуле, теперішнє, майбутнє… Її біг циклічний – бо ж і її пращури так само втікали від війни, залишаючи позаду тих, кого любили і тих, хто любив їх. Вони помирали на чужині і вдома – від горя чи від бомбардувань. «Мовчи, дівчинко. Зціпивши зуби, стиснувши біль в кулаки, заплющивши очі від знемоги. Не озирайся, бо повернешся знову туди, звідки тікаєш – до Маріуполя, чи Харкова, чи Краматорська, чи Сєвєродонецька…».

«О, діво Маріє, дай мені сили витерпіти», – каже головна героїня іншої історії («Усі твої імена»), і ця наївно-дитяча молитва відлунює понад світом еврідік та орфеїв, чиї втечі – симптоматичні: «Тому Еврідіка мусить бігти, наступаючи на отруйних змій, вмирати й оживати знову. Еврідіка мусить бігти і бути біженкою для себе самої, пілігримкою, емігранткою, утікачкою…» («Біжи: від себе і до себе).

Не завжди можна визначити реальну часову тривалість творів, дату початкових подій і фінальних, проте навіть у такій невеликій за обсягом збірці авторка охопила своєю увагою понад півтора століття – від другої половини ХІХ до 20-х рр. ХХІ ст. Роксолана Жаркова пише про Ольгу Кобилянську, Лесю Українку, Марію Урбанську, Володимира Івасюка та про багатьох інших жінок і чоловіків, чиї історії мусили бути ословлені. У книжці багато землі, води, повітря й вогню, саме тому, читаючи ці історії, не задихаєшся, а оновлюєшся, згадуєш як дихати.

Книжку можна взяти у фонді відділу абонемента.

Марина Горбатюк