Важливі дати (травень 2023)

 

1 травня – 230 років із дня народження Пилипа Кулика (1793–1863), математика, фізика, ректора Грацького універститету.
55 років від дня народження Бйорна Сортланна (1968), норвезького прозаїка.
 
4 травня – 70 років від дня народження Лідії Голембовської (1953), української художниці-ілюстраторки.
 
8 травня – День пам’яті та примирення.
 
9 травня – День перемоги над нацизмом у Другій Світовій війні / День матері.
90 років від дня народження Романа Андріяшика (1933–2000), українського прозаїка.
 
12 травня – Всесвітній день медичних сестер.
 
13 травня – 75 років від дня народження Миколи Боровка (1948), українського поета.
 
14 травня – День Європи / День науки / Міжнародний день сім’ї.
 
15 травня – День пам’яті жертв політичних репресій.
150 років від дня народження Павла Скоропадського (1873–1945), державного, політичного і військового діяча, гетьмана Української Держави.
 
16 травня – 55 років від дня народження Тараса Прохаська (1968), українського прозаїка, перекладача.
 
17 травня – Всесвітній день електрозв’язку / Всесвітній день інформаційного суспільства.
 
18 травня – День боротьби за права кримськотатарського народу / День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу / Міжнародний день музеїв.
 
150 років із дня народження Костянтина Мацієвича (1873–1942), державного, громадського та політичного діяча, вченого, дипломата.
 
20 травня – 50 років від дня народження Наталки Сняданко (1973), української письменниці, журналістки, перекладачки.
 
21 травня – Міжнародний день космосу.
 
22 травня – 50 років від дня народження Томаса Тейлора (1973), англійського прозаїка, художника-ілюстратора.
 
23 травня – День морської піхоти України.
 
24 травня – День слов’янської писемності і культури.
 
28 травня – День працівників видавництв, поліграфії і книго розповсюдження.
120 років від дня народження Олександри Шулежко (1903‒ 1994), педагогині, виховательки, організаторки дитячого притулку в Черкасах під час нацистської окупації.
100 років від дня народження Ростислава Самбука (1923–1996), письменника.
 
29 травня – День столиці / Міжнародний день миротворця/ День хіміка.
 
30 травня – День Києва. 
 
31 травня – Всесвітній день без тютюну.

Важливі дати (квітень 2023)

1 квітня
День їстівної книги (Міжнародний фестиваль їстівних книжок).
Міжнародний день птахів (День орнітолога).
 
2 квітня
Всесвітній День розповсюдження знань про аутизм.
Міжнародний день дитячої книги.
75 років від дня народження Емелі Родди (Дженніфер Джун Роу) (1948), австралійської письменниці.
 
3 квітня
120 років від дня народження Лесі Верховинки (Ярослави Кучковської) (1903–1936), української письменниці.
115 років від дня народження Степана Олійника (1908–1982), українського поета.
105 років від дня народження Олеся (Олександра) Гончара (1918–1995), українського прозаїка, публіциста.
 
4 квітня
205 років від дня народження Томаса Майна Ріда (1818–1883), англійського прозаїка.
70 років від дня народження Квітки Цісик (справжнє ім’я – Квітослава-Орися) (1953–1998), американської співачки українського походження, виконавиці українських пісень.
 
6 квітня
150 років із дня народження Бориса Підгорецького (1873–1919), музичного критика, фольклориста, композитора, педагога, хорового диригента.
 
7 квітня
Всесвітній день здоров’я.
 
8 квітня
120 років із дня народження Бориса Тенети (справжнє прізвище – Гурій) (1903–1935), українського письменника, репресованого представника епохи Розстріляного Відродження.
 
10 квітня
90 років від дня народження Віктора Близнеця (1933–1981), українського прозаїка.
 
15 квітня
Український День навколишнього середовища (День довкілля).
 
16 квітня
Великдень.
Всесвітній день голосу.
 
18 квітня
День пам’яток історії та культури.
Міжнародний день пам’яток та історичних місць.
 
20 квітня
120 років від дня народження Ґео Шкурупія (справжнє ім’я – Георгій) (1903–1937), письменника, кіносценариста, журналіста, репресованого представника епохи Розстріляного Відродження.
 
22 квітня
200 років від дня народження Василя Ільницького (1823–1895),  історика, педагога, письменника, перекладача, видавця, священника, громадського діяча, театрального критика.
60 років від дня народження Марини Пузиренко (1963), української художниці-ілюстраторки.
 
23 квітня
Всесвітній день книг і авторського права.
Всеукраїнський день психолога.
195 років від дня народження Ганни Барвінок (Олександри Білозерської-Куліш) (1828–1911), української письменниці, дружини П. Куліша.
100 років від дня народження Василя Земляка (Вацика) (1923–1977), українського прозаїка, кіносценариста.
 
26 квітня
Міжнародний день пам’яті Чорнобиля.
Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф.
 
28 квітня
75 років від дня народження Террі Прачетта (1948–2015), англійського прозаїка, фантаста.
 
29 квітня
Міжнародний день астрономії.
 
30 квітня
140 років від дня народження Ярослава Гашека (1883–1923), чеського прозаїка-сатирика, драматурга.

Книжковий клуб: Микола Хвильовий

 

9 квітня, у неділю, о 15:00 буде проведено п’яте засідання книжкового клубу. Зустріч відбудеться за адресою м. Чернівці, ЧОУНБ імені Михайла Івасюка (вул. О. Кобилянської, 47), РТЦ (3 поверх).

Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) – 1 [13] грудня 1893, Тростянець Харківської губернії – 13 травня 1933, Харків) –український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч. Від квітня 1919 року був членом комуністичної партії України, активно підтримував комуністичні ідеї, брав участь у революційних подіях в Україні (у письменницькому та публіцистичному доробку яскраво відображені неоднозначні враження через невідповідність романтичних сподівань реальності). 

Микола Хвильовий – один із найвідоміших представників епохи, яку літературознавець Юрій Лавріненко назвав «Розстріляним відродженням»; його вважають ідейним натхненником гасла «Геть від Москви!».

На обговорення винесено два твори – новелу «Кіт у чоботях» і повість «Санаторійна зона». Перший твір зараховують до раннього періоду творчості: 1921–1924 – час експерименту і пошуку, до якого належать безсюжетні романтичні, ліричні, побутові сатиричні етюди та оповідання. У новелі йдеться про жінку в вирі суперечливих революційних подій.

1925–1930 – період творчої зрілості, затвердження стилю, теоретичного осмислення мистецтва, орієнтування на сюжетність. У повісті письменник зобразив санаторійну зону – символ пореволюційного українського суспільства. Колишні революціонери, пропагандисти нового життя стають «зайвими людьми», відчуваючи прірву між своїми ідеалами й дійсністю, їх шлях невизначений, долі понівечені. Сам простір є, фактично, мінімоделлю соціуму з різними типами людей.

Особливістю прози М. Хвильового є глибокий психологізм, навіть психоаналіз персонажів, що дозволяє нам, як читачам і критикам, продуктивно попрацювати над текстами під час обговорення.

Модерує магістрантка філологічного факультету ЧНУ імені Юрія Федьковича, бібліотекарка відділу абонемента ЧОУНБ імені Михайла Івасюка Марина Горбатюк.

Щоденник пам’яті та надії: Маріуполь

Кілька днів тому наш фонд поповнила подарована книга Надії Сухорукової – «#Маріуполь #Надія».

Сухорукова, Надія
#Маріуполь #Надія. – Київ : Лабораторія, 2023. – 224 с.

Бувають тексти, на прочитання яких доводиться налаштовуватись впродовж тижнів, місяців, часом навіть років – а тут я відчула нестримне бажання зробити це як можна швидше, не втратити жодної хвилини, не втратити правди. «#Маріуполь #Надія», певно, не для того, щоб писати про неї рецензії, тут навіть професійний читач дозволить собі скинути обладунки відсторонення та раціоналізації. Свої думки вважатиму не рецензією, а відгуком – якщо воно, звісно, має бодай якесь значення. Навмисне попередньо не ознайомлювалась ні з анотацією, ні з інформацією про авторку, ані зі змістом – ще за кілька годин до того, як пишу ці слова, не знала про книжку нічого. Втім, із перших рядків «Прологу» було зрозуміло: в мої руки потрапив документ епохи – свідчення життя і виживання людей міста, що з перших днів повномасштабної війни стало форпостом і свідченням опору: «Якщо довго не засинати, можна почути голоси тих, хто лишився в місті назавжди. Вони шепочуть із підвалів і руїн. Задихаються зі страху і виють з горя. Вони хочуть жити в Маріуполі, що був їхнім містом. (…)
«Розкажіть нам, як зараз живете ви. Що відчуваєте, що бачите довкола? Ми, здається, осліпли й лишилися в минулому. Нас наче намалювали всередині величезної картини чорним та червоним. Ми ніяк не можемо зрозуміти, чому з нами так вчинили.
Наше місто стало місцем нашого життя і нашої смерті. Не скидайте його з рахунку. Ми знаємо: живі не чують мертвих. Але раптом ми таки докричимося? Раптом ви нас відчуєте? Це буде як теплий вітер чи плескіт моря.
Ми просимо про наше місто. Ми хочемо, щоб воно було. Нехай навіть без нас»».

Маріупольська журналістка й телеведуча Надія Сухорукова прожила кілька тижнів у блокадному Маріуполі – в березні їй із сім’єю та лабрадором Енджі вдалося виїхати завдяки старанням друзів. Цей щоденник – оживлення пам’яті про місто, яке росіяни фактично зрівняли з землею, закидавши уламками смертоносної зброї. Окупанти позбавили маріупольців зв’язку із зовнішнім світом, зробивши їх заручниками безвісті й страху, цілеспрямовано знищували й інші об’єкти критичної інфраструктури, скидали кількатонні ракети на багатоповерхівки, дитячі садочки, школи, лікарні – вони руйнували квадрат за квадратом із землі, повітря й води: «Ми оплакали наше місто сльозами дощів. І заплатили війні неймовірну суму. Ми думали, що Маріуполь урятує світ. Ми хотіли, щоб він жив, і самі хотіли в ньому жити. Як ви вважаєте, що відчували люди, які були в «Азовсталі»? Страх? Приреченість? Розпач? Надію? Що відчувають ті, кого бомбардують і вбивають безкінечно? Про що вони думають, знаючи, що їхнє життя звузилося до невеликого темного бункера й вибратися звідти неможливо?»    

Авторка розповідає про перші тижні «великої війни»: це сповідь цивільної людини, що бачила обличчя смерті й відчувала її дихання на відстані кількох сантиметрів, чиє життя за лічені хвилини перетворилось на кількатижневе мовчазне існування спершу в коридорах, а відтак у холодному темному підвалі – поруч з іншими, невинно засудженими до болісного помирання – фізичного і морального. Зрештою, жодна людина не здатна витримати такого тривалого перебування у страху.       

У ІІ частині, «Життя після Маріуполя», Надія Сухорукова пише про провину тих, хто врятувався: «Синдром того, хто вижив, – це коли боляче, соромно і неможливо спати ночами. Ми винні перед тими, хто загинув у Маріуполі. Це наші близькі, друзі, сусіди і незнайома людина, яка йшла за десять кроків попереду, і її розірвало міною.
Постійно думаєш, чому вони, а не ти?»

Маріуполь не обирав своєї долі, не був готовим – так само, як і його беззбройні жителі. Так само, як інші міста, села та їх люди. Взагалі – чи можна підготуватись до запланованих і продуманих кимось смертей? Особливо коли це стосується тебе, твоїх рідних, друзів, знайомих, – а часом навіть незнайомих – містян чи співвітчизників. І чи має право бодай хтось вирішувати, кого і коли вбивати? Мене завжди вражало й лякало, наскільки легко політики говорять про доцільність / неуникність певних заходів заради чогось там. Межа між законом та беззаконням завжди тонка й хитка: вбивство однієї людини – злочин, а відверта спроба знищити цілу націю, кривавим способом перевиховати окремий народ під себе – політична гра, «необхідність». Зрештою, «той, хто посилає снаряд, знає, що він убивця. Він не бачить своєї жертви, але розуміє, що вбиває когось».

Перші місяці повномасштабної війни навіть у мене, людини з Чернівців, залишились чорною дірою всередині. Я відчувала, як натягувались і обривались внутрішні зв’язкИ, як загострювались сплетіння нервів і як зникало, розсіювалось чи подрібнювалось щось важливе всередині. Те, чого досі не можу повернути. І те, чого не можуть повернути собі безліч українців.

«#Маріуполь #Надія» – перша прочитана книжка про події після 24 лютого. Оскільки наразі моя причетність до війни – це, фактично, співпроживання з тими, хто бачив її на власні очі, історія Надії Сухорукової стала можливістю побачити зсередини і відчути те пекло, яке пройшли маріупольці. Зрозуміти ЇХ біль. Пройти кожен крок існування у вирі історичних подій вслід за авторкою, що стає для читача Вергілієм – провідником у світ мертвих, живих і ненароджених.

Наостанок додам: все живе доти, доки про це пам’ятають, тож нам життєво необхідно не забути і зберегти.

Книжка є у фонді відділу абонемента. Щиро вдячні Надії Сухоруковій за такий цінний подарунок та Ірині Довгополовій, яка передала його.   

 

Марина Горбатюк

Учасники клубу «ПереПРОчитання» ПРО «Парфуми» П. Зюскінда

12 березня в регіональному тренінговому центрі ЧОУНБ імені М. Івасюка було проведено обговорення книжки «Парфуми, або історія одного вбивці» (нім. Das Parfum. Die Geschichte eines Mörders, 1985) відомого німецького письменника Патріка Зюскінда. Після засідання клубу ми вирішили поекспериментувати, відтак кілька учасників спробували написати рецензію на цей твір. До вашої уваги – тексти Святослава Рачука та В’ячеслава Сарафінчана.

 

***

Святослав Рачук

Історія одного вбивці, або, краще зазначити, історія розчарованого аромату. Логіка розвитку головного героя – Гренуя, побудована виходячи із його таланту – це збір та створення ідеального аромату. Завдяки якому він хотів пізнати самого себе. Проте засоби, які він обрав для досягнення своєї мети, виявились максимально антигуманними. У поведінці головного героя простежуються ознаки патологічного маньяка, а саме – відсутність будь-яких емоційних переживань, емпатії, людяності, його мотивація проявляється тільки в одному вимірі: створення ідеального аромату для самопізнання. Гренуй перетворюється в машину для виконання однієї-єдиної задачі, нехтуючи при цьому всіма моральними настановами суспільства. При цьому Гренуй не те що не має внутрішніх компасів, але й ігнорує всі наявні приписи соціуму. Після того, як був створений ідеальний аромат, він отримує розчарування від нього та вирішує закінчити життя самогубством. Постає відкритим питання, чому досягнувши ідеального, на думку героя, аромату, він в ньому розчарувався? Невже його єдиний вроджений талант, який розвивав все своє життя, підвів його у найважливіший момент? Саме розчарування у власному генії, стало точкою неповернення, стало причиною загибелі. Гренуй міг після свого невдалого експерименту переїхати спокійно в іншу країну і там продовжити добувати ідеальні аромати, проте фундаментальне розчарування у власній особистості перетворилось в імпульсивне бажання покінчити життя, обливши себе ідеальним ароматом. Один із висновків, які можна зробити виходячи із розповіді – це те, що не варто сподіватись винятково на свій талант, бо він може підвести в найбільш відповідальний момент. Потрібно завжди мати запасні варіанти, щоб змогти реалізувати себе як особистість (хоча слово особистість для Гренуя надто комплементарне). Також простежується наявність тонкої межі, а саме "соціального" елементу внутрішнього світу героя. Відсутність психологізму робить Гренуя просто машиною без виправдання, проте якби була в нього ця душа, тоді б і читач міг проявити співчуття до нього, і зменшення відповідальності за вбивства, які здійснив герой. Невже між генієм та вбивцею є тільки тонка межа емпатії та психологізму, яка дозволить поспівчувати навіть затятим вбивцям та садистам, але те, що ми не співчуваємо Греную лише через відсутність опису його переживань, а не через те, що він паталогічний вбивця, ставить під сумнів загальнолюдську систему цінностей під гостре питання: чи загальнолюдські цінності є цінні для людини тому, що вони захищають людей та приносять користь, чи тому, що ми можемо їх переживати та співпереживати як їх носії?

 

***

В’ячеслав Сарафінчан

Отже, Жан-Батіст Гренуй – хто він: маніакальний вбивця-парфумер чи сердега-безпритульник, якого ніхто не навчив любови. Насамперед хочу поділитися враженням від майстерності автора. Зюскінд в своєму дебютному романі неабияк описує гидкі речі, але робить це так легко й невимушено, буцімто сам вже давно відчув всі різноманіття запахів людського тіла й оточення. З перших сторінок автор «занурює» читачів в найбридкіше місце на Землі й одночасно показує ставлення людей навколо до малого Гренуя. Навіть рідна мати, мовляв, воно все одно помре, відмовляється від сина одразу після народження. І не було б дивно, якщо з'явившись на світ в такий спосіб, малий Гренуй негайно сконав, але ні. Пізніше діти спробують вбити його ще раз, однак все намарно. Полумінь життя в ньому палав з народження. Як крицю загартовують в полум'ї, як розум загострюють читанням так і малий Гренуй після першого свого покрику почав свою путь загартування і самопізнання. Маючи аутичні ознаки, і недоладне тіло він починає знайомство зі світом через природу. Саме запахи дерева та моря спонукають його вимовити перші слова, аби окреслити предмети й відразу розуміє ницість мови, а щонайголовніше – перевагу запаху над іншими відчуттями. А що власне ще робити у житті, коли всі тебе відштовхують, але ти й сам не хочеш бути з людьми? Розвиватися. Непогамовне бажання до розвитку й пізнання стає справжнім стрижнем нашого героя, його рушієм та розрушієм. Зрештою, кожен з ким він стикався, був певен: цей байстрюк виживе скрізь і за абияких умов. І жодного сумніву не виникає щодо причини його живучости: це шалена мотивація пізнання. Невже можна зупинити людину, котра дихає осягненням? Перший рубіж це зустріч із дівчиною, котру він бачить як «саму красу». Уперше Гренуй був шокований запахом аж настільки, що був змушений оцінити всю красу на взір, себто допомогти собі вічами. Бажання оволодіти її запахом герой бере за належне, тому і вбивство юнки зовсім не обходить його, ба гірше, її аромат зник назавжди. Залишився він лише в закутках пам'яті Гренуя, а це йому зовсім не подобається. І ось вам ще більше мотивації: знайти спосіб зберегти запах людини. Мабуть, саме тут він чітко починає розрізняти осоружні запахи від приємних. Опісля, залишишви свого вчителя, пана Бальдіні, а заразом свій притулок Гренуй відправляється у подорож на вершину гори Плон-дю-Канталь, де живе на самоті у печері. Таке буття подобається Гренуєві, бо люди тхнуть, до того ж їхні думки, їхнє ставлення до життя викликають відразу в головного героя. Врешті, тут він зрозумів, що не має власного запаху, а перебування в закамарках розуму вже не слугує йому пошаною. Все, що він нібито мав умить зникає. І знову мотивація допомагає йому виборсатися з цього стану, віднестися й рухатися далі. Останній рубікон самопізнання — створення чи радше «крадіжка» запаху людини, щоб привласнити її собі. Здобувши знання жирової мацерації, Гренуй вбиває низку молодих і незайманих дівчат, аромат яких є «самою красою», себто ідеалістичним проявом любови. Саме тут всі знання, котрих він набув протягом життя стають у пригоді. Непомітний, мов тінь, недоладний та неоковирний Гренуй нікому не впадає у вічі, оскільки вміє створювати «непомітні» парфуми і стає жахіттям для городян Грасса. Врешті-решт, вбивши останню молодицю, герой створює аромат «райської любови», яким щиро ділиться з людьми. Я не засуджую його саме за ці дії. Все зроблене було заради себе і заради людей також. Шалена оргія тому підтвердження. Невже краще прожити покірне життя нічого не давши світові чи вбити кількадесят жінок, але подарувавши десятьом тисячам найкращу мить, про котру вони всі зрештою забули, як про сон? Бо були налякані, і не дивно — вони просто не мали пояснень, не зрозуміли, що трапилося. А це боязнь всіх людей. І насамкінець хочу мовити, що ми достеменно не знаємо, якими були «зсередини» ті юнки, а може Гренуй вберіг світ від ще гіршого зла? Адже «райський» запах не є ознакою шляхетних рис. Людина неподільна, як і Гренуй, хоча в кінці його все ж розділили, закінчивши цю історію…