Літератори-ювіляри (лютий 2022)

Ілюстрація - Owen Gent

     1 лютого

·  125 років від дня народження Євгена Филимоновича Маланюка (1897–1968), українського поета, публіциста, критика, літературознавця, мистецтвознавця, філософа, громадсько-політичного діяча

·  120 років від дня народження Ленгстона Г’юза (1902–1967), американського поета, прозаїка, драматурга

·  120 років від дня народження Оксани Михайлівни Лятуринської (1902–1970), української письменниці, поетки, скульпторки, писанкарки, громадської діячки (США)

·  100 років від дня народження Панаса Павловича Лисюка (1922–2012), українського літературознавця, критика, публіциста

·  100 років від дня народження Владаса Мозурюнаса (1922–1964), литовського поета, перекладача творів Т. Шевченка, П. Тичини, П. Воронька

2 лютого

·  210 років від дня народження Євгена Павловича Гребінки (1812–1848), українського письменника, байкаря, перекладача, видавця, педагога, громадського діяча

·  140 років від дня народження Джеймса Джойса (1882–1941), ірландського письменника

·  130 років від дня народження Федора Яковича Савченка (1892–1938), українського історика, літературознавця, публіциста, дипломата

3 лютого

·  90 років від дня народження Тетяни Михайлівни Великанової (1932–2002), російської громадсько-політичної діячки, захисниці українських дисидентів М. Руденка, О. Тихого, Л. Лук’яненка, О. Сергієнка та інших, однієї із засновниць першої в Радянському Союзі правозахисної організації «Ініціативна група із захисту прав людини в СРСР»

·         75 років від дня народження  Пола Остера (нар. 1947), американського письменника,
сценариста і поета.

5 лютого

·         90 років від дня народження Джозефа Хенрі А. Ділейні (1932-1999), американського письменника-фантаста. 

7 лютого

·  210 років від дня народження Чарлза Дікенса (1812–1870), англійського письменника

·  175 років від дня народження Олександра Олександровича Русова (1847–1915), українського етнографа, фольклориста, громадського та культурно-просвітницького діяча

·  80 років від дня народження Лекси Мануша [справж. – Олександр Дмитрович Бєлугін] (1942–1997), ромського поета, фольклориста, мовознавця, етнографа, перекладача творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини

8 лютого

·  200 років від дня народження Опанаса Васильовича Марковича [Маркевич] (1822–1867), українського фольклориста, етнографа, громадського діяча

12 лютого

·  90 років від дня народження Степана Павловича Колесника (1932), українського письменника, публіциста, журналіста

14 лютого

·  220 років від дня народження Юзефа-Богдана Залеського (1802–1886), польського поета, представника «української школи» в польській літературі, громадського діяча

15 лютого

·  120 років від дня народження Василя Корнійовича Зайця [Заєць] (1902–1990), українського вченого-селекціонера, помолога, літературознавця, педагога

·  120 років від дня народження Юрія Андрійовича Заховая (1902–1951), українського драматурга, актора

·  110 років від дня народження Андрія Павловича Лупана (1912–1992), молдовського письменника, перекладача творів Т. Шевченка, громадського діяча

·  100 років від дня народження Василя Зінька [Володимир-Євген Миколайович] (1922–2008), українського церковного діяча УГКЦ, науковця, письменника, публіциста, редактора, журналіста

·  80 років від дня народження Івана Сергійовича Григурка (1942–1982), українського письменника, прозаїка, публіциста, журналіста

17 лютого

·  160 років від дня народження Оґая Морі [справж. ім’я – Рінтаро] (1862–1922), японського письменника, критика, перекладача

·  150 років від дня народження Тосона Сімадзакі [справж. ім’я – Харукі] (1872–1943), японського письменника

18 лютого

·  100 років від дня народження Юхана Смуула (1922–1971), естонського письменника

·  90 років від дня народження Тоні Моррісон (1932–2019), американської письменниці, лауреатки Нобелівської премії в галузі літератури (1993)

·  70 років від дня народження Джеймса Ернеста Мейса (1952–2004), українського та американського історика, політолога, журналіста, дослідника Голодомору в Україні 1932–1933 рр.

19 лютого

·  100 років від дня народження Федора Григоровича Ісаєва (1922–2000), українського поета, перекладача

20 лютого

·  180 років від дня народження Йозефа Віктора Відмана (1842–1911), швейцарського письменника, поета, критика, журналіста, лауреата Нобелівської премії в галузі літератури (1906, 1908)

·  170 років від дня народження Миколи Георгійовича Гаріна-Михайловського [справж. – Михайловський] (1852–1906), російського письменника, публіциста (у своїх творах відобразив природу України, життя та побут українського народу), інженера шляхів сполучення (працював на будівництві залізничних і шосейних доріг в Україні)

·  80 років від дня народження Анатолія Павловича Радзіховського (1942), українського вченого-медика, хірурга, художника, письменника, філософа, педагога, громадського діяча

22 лютого

·         115 років від дня народження Богуміла Ржиги (1907-1987), чеського прозаїка

23 лютого

·  80 років від дня народження Миколи Володимировича Гомона (1942), українського письменника, журналіста

24 лютого

·  150 років від дня народження Івана Даниловича Запорожченка (1872–1932), українського народного поета-кобзаря

25 лютого

·         180 років від дня народження Карла Фрідріха Мая (1842-1912), німецького прозаїка

26 лютого

·  220 років від дня народження Віктора Марі Гюго (1802–1885), французького письменника, поета, драматурга, публіциста, громадського діяча

·  120 років від дня народження Веркора [справж. – Жан Марсель Брюллер] (1902–1991), французького письменника, художника, винахідника шовкографії

27 лютого

·         215 років від дня народження Генрі Уодсуорта Лонгфелло (1807-1882), американського поета

·  120 років від дня народження Джона Ернста Стейнбека (1902–1968), американського письменника, лауреата Нобелівської премії в галузі літератури (1962)

 

28 лютого

·  130 років від дня народження Павла Івановича Коменданта (1892–1960), українського видавця, громадського діяча

·  100 років від дня народження Леоніда Миколайовича Коваленка (1922–1983), українського літературознавця, критика

·  90 років від дня народження Ярослава Стеха (1932), українського письменника, критика, літературознавця, публіциста, громадського діяча (Канада)

О хто ти, о хто?// Геній-дисидент (до дня народження Грицька Чубая)

Як  жить  мені,  якщо  я  ще  людина,
Якщо  мені  від  себе  не  втекти?

Грицько Чубай

 

Григорій Чубай – одна з найзвабливіших і найзворушливіших леґенд українського безчасся 70–80-х років. Чинниками цієї леґенди стали, в гострому поєднанні, – неординарна романтично-богемна особистість, вибуховий талант і...ореол таємничості, «забезпечений» тодішньою тотальною інформаційною блокадою...

Іван Дзюба

Грицько Чубай (Григорій Чубай, 23 січня 1949, с. Березини – 16 травня 1982, Львів) – український поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Один із лідерів українського літературно-мистецького андеґраунду 1960-х, 1970-х та 1980-х років. Батько лідера гурту «Плач Єремії» Тараса Чубая та Соломії Чубай – засновниці проєкту «Грицько Чубай. П'ятикнижжя» та «Колискові для Олекси». Автор посмертно виданих поетичних книг «Говорити, мовчати і говорити знову» (1990), «Плач Єремії» (1999), «Скоромовка не для вовка» (2008), «П'ятикнижжя» (2013).

Народився в селі Березини Радивилівського району в родині Петра та Марії Чубаїв. Парадоксальним є те, що Грицько мав бути Гетьманом, бо це прізвище діда по татові, але бабуся Матрона, яка виростила дванадцятьох дітей, дала своє дівоче прізвище (щоб воно не пішло в забуття) половині синів.

Із дитинства відзначався надзвичайною тягою до знань, писати і читати навчався дуже рано – ще в чотири роки, відтоді з книжками не розлучався. Назавжди запам’ятав батькові слова: «Того, хто спізнав працю на землі та смак самотужки заробленого шматка хліба, ніщо в житті не зламає».

Три чесноти, три муки жили в його душі: тяга до слова, до живопису і до музики. Ще в шостому класі хлопець намалював побудований у 1694 році храм Воскресіння в с. Малі Жабокрики. Цей малюнок можна розглядати як один із перших протестів проти обмежень чинного ладу – переслідування вірян та нищення церков. Уже в 7-8 класах він самостійно проводить літературні вечори у школі. За поетичний дар ровесники називали Грицька «Пушкіним».
Почав друкувати свої вірші, будучи у 8 класі, а вже через два роки одну з поезій Григорія («Байдужому») було надруковано у всесоюзному журналі «Піонерія» (№10) за 1965 рік. Цей факт засвідчив визнання молодого автора на рівні республіканських видань.

Навчаючись у середній школі, закохався в дівчину, яка стала Музою багатьох юнацьких віршів (на жаль, не всі тексти збереглись). Почуття не були взаємними, до того ж батько заборонив дочці (Світлані Кондруцьковій) зустрічатись із нащадком «бандерівців» (дядько Грицька був у загоні УПА). Та й сам Григорій був під наглядом спецслужб.  

З 10 класу він активно займається перекладами з польської, німецької, російської, білоруської, пізніше (з 1968 року) французької та іспанської мов. Влітку 1966 року, отримавши атестат зрілості, юнак їде шукати щастя до Києва, проте студентом Чубай не став: не допустили до вступних іспитів через незрозумілі причини. У 1967 році пробує вступити вже до Львівського університету («завалили на іспиті з німецької мови, яку він знав майже досконало, бо вже в той час вільно читав і перекладав»). Працював скрізь, де брали. Не припиняв писати, хоч його і не друкували. У грудні 1968 року разом із Петром Цецеком та Ярославом Харчуком «видали» першу збірочку «Постать голосу». Усього було чотири примірники. Після 1968 року настав період тривалого вимушеного мовчання поета: нібито не вистачало місця для публікації на сторінках періодичних видань (ніколи, навіть в юнацькому віці, не створював хвалебних од режимові).

Більшу частину доробку він створив до 1970 р. Поема «Вертеп» вийшла з-під пера 18-річного юнака – це маніфестація-вирок сучасній цивілізації, що зазвучала іронічним викликом:

А світ – вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп.
І мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою,
від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером,
ні лялькою на пальчиках облудних,
а лиш собою кожної години,

а лиш собою кожної хвилини,
з лицем одвертим твердо йти на кін...

Дарина Галатченко про вірші Чубая пише так: «Його поезія схожа на сповідь перед тихою, плинною водою, перед покрученим старезним дубом, перед лісом трави… Читаєш вірші, і попри полинну гіркоту, відчуваєш, як ізсередини сповнюєшся тихим  спокійним сяйвом… А ще – вірою в прадавній рай, примарно захований у кожній поезії».

На світлині вище – молодий Грицько. Ця фотографія має власну історію: він залишив її на пам’ять одній із подруг, з якою познайомився у Володимирі-Волинському. Портрет задуманого юнака у вишиванці, а на звороті – цитата з Василя Симоненка: «На світі безліч таких, як я, та я, їй-богу, один», підпис і дата – 30 березня 1968 року.

Незабаром розпочнеться новий етап життя поета. Мікроклімат Рівного у 1967–69 роках був задушливий, свідома національна інтелігенція ховалась в тінь. Гриць же був відвертим, прямолінійним, тому мотузка навколо шиї затягувалася дедалі міцніше. Він вирішив переїхати до Львова з надією відкрити несподівані обрії. Місто Лева дало багато друзів, нові знайомства і спілкування з відомими людьми.

На одному зі студентських вечорів, організованому в університеті ім. Івана Франка, познайомився з Галиною Максимович. Незабаром одружилися і почали жити в батьків дружини на Погулянці, 35. Молодятам дісталися дві кімнати. 

У 1972 році, в «період великих посадок», КДБ влаштовує обшук у домі дружини. Після цього Грицька Чубая заарештували, він провів кілька діб у в’язниці. Це фатально відбилося на здоров’ї і душевному стані. Його не засудили, але варіант розправи, який система обрала щодо поета, виявився жорстокіший. Він припинив писати – остання поема, створена після перерви, виходить друком у 1975 році. «Говорити, мовчати, і знову говорити». Як сказав Юрій Андрухович, «це інший Чубай – і водночас той самий, немов відродився поет. Перед тим, як остаточно померти». Фактично вся творчість Грицька Чубая належить перу 19-21-літньої людини.

Коли з’явилися діти (Тарас і Соломійка), у двох кімнатах (з яких одну переробили на кухню) стало тісно, бо значна частина житлової площі була завалена книжками. Тоді Гриць побудував одну кімнату в підвальному приміщенні і влаштував там свою бібліотеку.

Сам Грицько називав себе геніальним, ніби дратуючи цим свого «літературного вчителя» Ігоря Калинця, іншого чудового поета. На стіні у бібліотеці-пивниці Чубая висіли три портрети, найгеніальніших, на його думку, поетів: Езри Паунда, Томаса Стернза Еліота і… портрет самого Грицька. От яка «самозакоханість».

Ігор Ліпницький

У 1978 році Грицько вступив на заочне в Літературний інститут імені Максима Горького в Москві. Навчався з великим завзяттям, але здобути освіту не встиг через хворобу. Помер 16 травня 1982 року. Поховали в 21 кварталі на Сиховому кладовищі Львова. Пізніше був перепохований на Личаківському цвинтарі неподалік від могили Володимира Івасюка.

У фондах нашого відділу є особливе в багатьох сенсах «П’ятикнижжя» Грицька Чубая. Оригінал книжки створив сам поет – видана кілька років тому збірка з точністю відтворена і доповнена раніше невідомими загалу світлинами з особистого архіву Чубаїв, факсиміле автографів, листами до товариша – Олега Лишеги. Ініціаторкою проєкту була його молодша донька Соломія. 

Чубай, Грицько.

П'ятикнижжя / Г. Чубай ; упоряд. С. Чубай ; авт. передм. К. Москалець ; авт. післям. О. Лишега. – Львiв : Вид-во Старого Лева, 2015. – 256 с.

 «Грицько Чубай – це той поет, видавати вірші якого означає долучитися до чогось сокровенного, що дає натхнення та наснагу до життя і до творчості. На його віршах виросла велика кількість музикантів, митців, художників. Життя цього Письменника з великої літери у своєму апогеї», – зазначила Мар’яна Савка, головна редакторка «Видавництва Старого Лева». «П’ятикнижжя» (2013) – перше видання, де на обкладинці автор вказаний саме як Грицько (а не Григорій), так, як його називали друзі, і так, як він сам волів себе називати. Книжка свідчить про проявлення через єдине ціле постаті голосу,це  відшукування причетного, світла та сповіді, плачу Єремії та Вертепу. Рекомендуємо до перегляду книжковий трейлер:

Грицько Чубай "П'ятикнижжя" (книжковий трейлер) - YouTube

Перу поета був підвладний будь-який літературний жанр. Він став визнаним майстром інтимної лірики, балад, верлібрів і оригінальних дитячих віршів. А написані ним поеми досі вражають розмахом філософської думки та багатоплановістю.

 

Вірші Грицька Чубая

***

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку –
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

 

***

Не спиняйте її
Бо вона пам'ятає про цвинтар
І про жито високе вона пам'ятає
Вона засвічує місяць собою
І губами засвічує звуки
Над колискою вашою
Бачу її з плачем
Над домовиною вашою
Бачу її зі сміхом
Лишень тоді
Коли ви засинаєте
Вона від усіх вас щасливіша
На вологім піску танцює
І сьогодні вона відходить від вас танцюючи
І не каже вам прощавайте

 

***

Скрипучі двері пам'яті причинено
і згадкам всім підрубано крило.
Біління снігу - п'яне і причинне
тіла тверезих вулиць пройняло.

І над ажурні вишукані русла,
де вже давно не бігає вода,
скорботна пам'ять пам'яті зависла,
згубивши слід останнього гнізда.

...А те гніздо - то біле, то червоне
свою барвисту сутність обмина,
у ньому пам'ять білої ворони
і сніг, і наші білі імена.

 

***

Жаркого дня липневого втікаю по вулиці міській,  
біжу від себе, біжу від слів страшних, якими мушу
я про щоденну втечу говорити. А вулиця  уся – суцільна
втеча. Бо буде дощ, бо  хмари насувають. А вулиця уся – суцільна втеча. І всі біжать... Чи  ж  тільки  від  дощу?
Один  втіка  від  себе  сьогоденного,  а  другий  доганя  себе
вчорашнього,  і  всі  тікають-поспішають...
Хто  від  себе,  хто  до  себе,  хто  від  когось,  хто  до  когось,  
хто  ні  від  кого,  хто  ні  до  кого.  І  разом  всі  втікають  від  
дощу...
 
Так  щодня:  в  суєті,  в  круговерті  годин
люди  втікають  від  себе  й  до  себе,
втікають  до  книг,  до  дружин,  до  картин,
втікають  під  воду,  під  землю,  на  небо,
втікають  в  ненависть,  в  любов,  у  кіно,
в  карти,  в  більярди,  в  лото,  в  доміно,
в  салати,  в  борщі,  у  котлети  і  в  торти,
в  кашкети,  в  манжети,  в  комоди  і  в  шорти.
Від  чорта  до  бога,
від  бога  до  чорта,
із  ночі  до  ночі,
із  рання  до  рання.
…Втікають  у  крик,  утікають  в  мовчання,
втікають  в  чекання,  в  безсоння,  в  прогнози,
втікають  у  сміх,  у  зітхання,  у  сльози...
Втікають  під  карнизи,  під  погоня,
під  ліжка,  в  бомбосховища,  в  закон.
Не  розбереш,  де  втеча,  де  погоня
і  до  яких  молитися  ікон?
І  до  яких  із  них  ходити  каятись,
яким  хулу  нести,  не  каяття?
...Чи  на  землі  таких,  що  не  втікають,
нема  давно? І  втеча  —  то  життя?
Невже  вся  суть  в  безладній  біганині?
Невже  вона  усьому  голова?
Невже  якийсь  Всевишній  Паганіні
на  скрипці  світу  втечу  награва?!
І  щодня  в  суєті,  в  круговерті  годин
люди  втікають  від  себе  й  до  себе.
Втікають  до  книг,  до  дружин,  до  картин,
втікають  під  воду,  під  землю,  на  небо,
втікають  до  лісу,  на  Марс,  до  пітьми,
щоб  бути  людьми  чи  не  бути  людьми.
Втікають  у  подвиг,  у  лють,  у  провину.
Додому.
До  Криму.
В  кафе.
В  домовину.

Використано матеріали та світлини з інтернет-джерел

Підготувала Марина Горбатюк

Життя на межі (?)//До дня народження Едґара Аллана По

У вічному пізнанні – вічне блаженство; але знати все – пекельна мука.

Едґар Аллан По

 

Едґар По народився 19 січня 1809 року в Бостоні у сім'ї акторів Елізабет Арнольд Хопкінс По і Девіда По. Через рік батько покинув сім'ю, а в 1811 р. від сухот померла мати: Едґар, його старший брат і молодша сестра залишилися сиротами. Брат поїхав жити до родичів, а двоє молодших потрапили в різні сім'ї у Річмонді (штат Вірджинія).

Хлопчика всиновила заможна родина Алланів.

Прийомні батьки письменника

У Джона і Френсіс не було власних дітей, жінка дуже любила пасинка, тож він отримував у своє розпорядження все, що заманеться.

У 1815 р. сім’я переїхала до Великобританії, там вони жили впродовж тривалого часу. В Америку майбутній письменник повернувся зміцнілим, не по роках розвинутим, підлітком. Знання, отримані в Старому Світі, дозволили без особливих зусиль вступити в 1820 році до місцевого коледжу, де він вивчав античну літературу та історію, латину, грецьку та французьку мови, математику тощо. Навчаючись у коледжі, По закохався в матір свого друга, Джейн Стенард. Їхні побачення зводилося до кулуарних зустрічей і безперервних розмов по ночах. Юнак навіть присвятив коханій вірш «Олена» (так він називав обраницю). Принадами взаємної любові поет насолоджувався недовго, у 1824 році Джейн захворіла на менінгіт, втратила розум і померла. Вбитого горем хлопця почали мучити нічні жахи.

Провчившись в університеті рік, повернувся в Бостон, де познайомився з молодим друкарем Келвіном Томасом, своїм першим видавцем. Дебютна збірка віршів «Тамерлан» вийшла друком у червні 1827 року під псевдонімом «Бостонець». У книжці, що з’явилася накладом 50 примірників, налічувалось всього 40 сторінок. Як і слід було очікувати, юнацька поезія не привернула до себе уваги читача та критики.

26 травня 1827 року, відчуваючи потребу в грошах, він підписав контракт терміном на п'ять років і став рядовим Першого артилерійського полку армії США. У документах вісімнадцятирічний новобранець вказав вигадане ім'я − «Едґар А. Перрі» , до того ж змінив вік, додавши собі 4 роки.

Близько двох років прослужив в армії при штабі, не залишаючи поетичної творчості. Незабаром з’явилася на світ друга поетична збірка Едґара По, яка теж не отримала широкого резонансу. Це був важкий період в житті поета: померла прийомна мати, критично загострилися стосунки з вітчимом.

1830 року По став кадетом Військової академії армії США Вест-Пойнт. Навчання давалося йому легко, щоправда артистична натура виявилася несумісною з військовою дисципліною: Едґар почав ігнорувати заняття, не виходив в караул і саботував підготовку – результатом стали арешт, суд і виключення з академії. Це була остання крапля, що переповнила чашу терпіння Джона Аллана: він остаточно розірвав спілкування з пасинком і викреслив його зі свого заповіту.

Не маючи коштів для існування, молодий чоловік переїхав до своєї тітки місіс Клем в Балтімор. Відчайдушне безгрошів'я підштовхнуло його звернутися до прози. Перші надіслані  на конкурс оповідання «Метценґерштейн», «Герцог де Л'Омлет», «На стінах єрусалимських», «Істотна втрата» та «Угода, що не відбулася» були опубліковані в газеті.

Із 1835 року публікував розповіді в щомісячному журналі «Південний літературний вісник», доволі швидко він посів місце помічника редактора. Тоді ж на сторінках журналу почали з’являтися безкомпромісні, але аргументовані критичні статті письменника. По нажив собі безліч ворогів у літературних колах, але водночас значно підвищив популярність журналу.

Життя поступово налагоджувалось. Він запросив до себе в Річмонд місіс Клем і її дочку Вірджинію – родичок, які прихистили його у важкі часи. У травні 1836 року Едгар і Вірджинія (а їй не виповнилося ще й п'ятнадцяти років) одружилися. Рідкісна та зворушлива прихильність до цієї дівчини, яку знайомі описували як чарівну, легку, віддану чоловікові істоту, багато визначила в біографії письменника. Вона втілювала для нього всі ті високі фізичні і моральні якості, якими він наділяє жінок в своїх віршах і героїнь своїх оповідань «Береніка», «Морелла», «Лігейя» і особливо «Елеонора».

Влітку 1838 разом із дружиною переїжджає до Філадельфії. Майже шість років, які проведе в цьому місті, − найспокійніший і найбільш плідний період його життя і творчості. За цей час написав близько тридцяти оповідань, в їхньому числі й ті, що принесли автору світову популярність: «Чорний кіт», «Окуляри», «Повість Крутих гір», «Передчасне поховання», «Ангел нез'ясовного» та інші оповідання.

Тут, у Філадельфії, «народився» геніальний детектив Огюст Дюпен, герой своєрідної новелістичної трилогії, що складається із «Вбивства на вулиці Морг», «Таємниці Марі Роже» і «Викраденого листа» та знаменує виникнення детективного жанру.

Кожне з детективних оповідань По – це корінь, з якого зросла література загалом… Де були детективи до того, як По вдихнув у них життя?

Артур Конан Дойл

У 1842 році у Вірджинії трапився перший важкий напад туберкульозу, який на тривалий термін прикував її до ліжка. Чоловік втратив душевну рівновагу і здатність працювати, пригнічений стан супроводжувався частими і, як свідчили деякі сучасники, тривалими запоями. У «періоди жахливого просвітління», коли По вдавалося взяти себе в руки, він продовжував виконувати службові обов'язки в журналі і навіть опублікував розповідь «У смерті – життя». Згодом через тривалу відсутність на робочому місці та погану дисципліну його все ж звільнили. Письменник знову опинився без роботи, але йому пощастило знайти партнера, який погодився допомогти з виданням власного журналу «The Stylus». Спеціально для першого номера журналу По написав оповідання «Золотий жук», від якого він чекав величезного ефекту на читачів. Упродовж місяця новину про вихід «The Stylus» надрукували десятки видань по всій країні.

Літературна слава Едґара По неухильно росла. Його твори публікували в багатьох виданнях по всій країні, їм присвячували критичні огляди, багато з яких відзначали неабиякий талант автора і силу його уяви. Позитивні відгуки писали навіть літературні вороги.

У січні 1847 року померла Вірджинія. Письменник до останніх своїх днів не оговтався від її загибелі. Останні півтора-два роки життя Едґара По становили трагічну картину відчаю, марних надій, короткочасних захоплень, нападів алкоголізму, постійних переїздів. Осінь 1849 року − знову в Річмонді, де намагається назбирати кошти, щоб заснувати журнал. Звідти Едґар поїхав у Балтімор, де 3 жовтня його, напівроздягненого, було знайдено непритомним, а через чотири дні письменник помер у місцевому госпіталі. Обставини, пов’язані зі смертю письменника, як і безпосередня її причина, до цього часу залишаються нез'ясованими.

За двадцять років творчої діяльності написав дві повісті, дві поеми, одну п'єсу, близько сімдесяти оповідань, п'ятдесяти віршів і десяти есе, які друкувалися в журналах та альманахах, а потім увійшли до збірок. Найвідоміші твори творив у готичному жанрі. В оповіданнях найчастіше  порушував питання смерті: її фізична незрозумілість, страх передчасного поховання, реанімація мерців та скорбота. Окрім жахів, мав успіх у створенні гострої сатири, гумористичних творів та містифікації. Доволі часто використовував у творах елементи популярних тоді псевдонаук фізіогномії та френології.

Чи знали ви, що справжня популярність «прийшла» до письменника не в Америці, а у Франції – завдяки Шарлю Бодлеру. Основоположник французького символізму став першим методичним популяризатором творчості Е. По в Європі. Про своїх вчителів Бодлер писав: "Розмірковувати мене навчив де Местр і Едґар По". Ось лише деякі зі слів, якими він «нагородив» наставника: "творчість По передусім поза- та надлюдська", "найбільший в історії літератури герой, геніальна людина", "він найкращий з усіх, кого я знаю", "один із найбільш натхненних людей, яких я будь-коли знав", "поет геніальний, як ніхто інший".

Він мав величезний вплив на французьких символістів, а з них бере початок увесь світовий модернізм. Перш за все був поетом (попри те, що його поетичну спадщину можна назвати більш ніж скромною – всього 53 вірші). Оскар Вайлд якось сказав: "Що я думаю про вашу, американську, літературу? Гадаю, у вас був великий поет в особі Едґара По. Він ваш найбільший поет. Його відчуття форми і вишуканість стилю вражають…"  Серед палких шанувальників творчості американського письменника були: Верлен, Гумільов, Рільке, Гессе, Набоков, Вознесенський та багато-багато інших.

Олег Романенко в дописі «Едґар Аллан По: поет, затаврований детективом» сконстатував: «Едґар По, класик світової літератури, перетворюється на маскультовий персонаж. Його ім’я вже давно має всі атрибути попсової слави, про що можуть свідчити численні статті в бульварних газетах та Інтернеті. Наприклад, є версія, що По помер від сказу. Існує гіпотеза, що По сам убив Марію Роджерс, прототипа Марі Роже, а потім, спостерігаючи за ходом розслідування цього вбивства, написав детективне оповідання "Таємниця Марі Роже", в якому переклав вину на якогось моряка. Існує також "таємниця могили Едґара По": нібито якийсь чоловік, що вельми нагадував По, щороку впродовж десятиліть приходив на могилу письменника в день його народження і, знявши капелюха, стояв нерухомо кілька хвилин, а потім ішов геть, залишаючи на могилі почату пляшку коньяку і три червоні троянди». Складно згадати бодай одного генія, якого б не переслідували безглузді чутки. Згадайте лишень, скільки всього можна почути про Т. Шевченка, наприклад…

Таємниця смерті

Уранці 7 жовтня 1849 письменник припинив свій земний шлях. Судячи з медичного висновку, він загинув через крововилив до мозку. Лікарі описували його стан перед смертю як «буйне божевілля».

Некролог у газеті

Легенда про таємничого прихильника

Загадкова особа, яка щорічно приходить на могилу в день народження Е. По, 19 січня. Ця традиція бере початок із 1949 року, коли перший таємний прихильник відвідав могилу на цвинтарі Вестмінстерської пресвітеріанської церкви в Балтиморі, штат Меріленд. Він нібито виконував цей ритуал до самої своєї смерті в 1998 році, після чого традицію продовжив його «спадкоємець».

 

До вашої уваги – добірка наявних у відділі абонемента видань творів письменника:

По, Едгар Аллан.

Повне зібрання прозових творів / Е. А. По. – Київ : Вид-во Жупанського, 2020. –  (Майстри готичної прози).

Т. I / пер. з англ. О. Українця [та ін.]. – 2020. – 408 с.

До першого тому повного зібрання прози культового американського класика готичної та химерної літератури Едґара Аллана По увійшли твори, написані у період 1832–1838 років – від найпершого оповідання у жанрі горор, «Метценґерштайн», і аж до відомих класичних «Рукопис, знайдений у пляшці», «Береніка», «Незрівнянна пригода такого собі Ганса Пфааля», «Король Чума», а також найзагадковіший його твір, над інтерпретацією якого й досі б’ються дослідники творчості письменника – роман «Оповідь Артура Ґордона Піма з Нантакета».

По, Едгар Аллан.

Вбивства на вулиці Морг та інші історії / Е. А. По ; пер. з англ. А. Пехника. – Київ : Знання, 2017. – 208 с. – (American Library).

До пропонованої увазі чита­чів збірки увійшли найвідоміші новели письменника.

По, Едгар Аллан.

Викрадений лист = The Purloined Letter : [вид. з паралельним текстом] / Е. А. По. – Харків : Фоліо, 2008. – 192 с.

Тут вміщені знані багатьом оповідання двома мовами: англійською та українською.

 

Ці та інші книжки письменника можна взяти у фондах відділу.

Цікавого читання!