Альтернативний світ роману «Біля карети під мертвим лисом» М. Дупешка// Створення міту

 

Молода красуня спробувала заплющити очі, щоб продовжити сон, як почула скрип – то шарпнуло вікно, далі вона побачила волохату руку, врешті у проймі з’явився силует чоловіка, який устрибув до кімнати.

М. Дупешко, «Біля карети під мертвим лисом»

Нова, друга, книжка чернівецького письменника Максима Дупешка вийшла друком зовсім нещодавно – презентація роману стала важливою подією в літературному житті міста. 

Дупешко, Максим.

Біля карети під мертвим лисом / Максим Дупешко. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2021. – 176 с. 

Автор одразу ж заявивСЯ, як прозаїк зі сформованим стилем та чітким баченням власного літературного прямування, – дебютний твір під назвою «Історія, варта цілого яблуневого саду» побачив світ у 2017 році, спричинивши чимало галасу навколо себе.

Серед сучасних буковинських авторів Максим є одним із найпотужніших сюжетників. «Біля карети під мертвим лисом» – це 14 історій, пов’язаних між собою червоною ниткою доль тих, чиї імена названо у змісті: Марко, Уляна, Маркіян, Жюлі, Симон, Анна, Ксенія, Бета, Марія, Юстина, Ольга, Ксенія, Ярина, Лицар (символічний образ таємного гостя без імені). Твори об’єднує спільне начало: культурна традиція давніх – багатоголосих і строкатих – міст; зокрема, важливим топосом є Чернівці. Попри те, що у другій книжці письменник «виходить» в інші урбаністичні, подекуди – пасторальні простори, охоплюючи значний проміжок часу (понад 200 років), він повертає героїв до витоків власної історичної пам’яті – в четвертий вимір, у фантомне задзеркалля, яке насправді ближче, ніж можемо уявити.

Колись я писала, що вулиці цього міста (себто Чернівців) пам’ятають тіні забутих людей. Варто усвідомлювати – в одній із альтернативних реальностей ми можемо знаходитися пліч-о-пліч з усіма, хто коли-небудь жив ТУТ, щось на кшталт раю чи пекла – як вже собі забажаєте. Слід зазначити, що більшість подій відбуваються на території України, хоча, за іронією долі, деякі герої опиняються за її межами (майже всіх автор повертає на історичну батьківщину).

Світ, в якому опиняється читач, яскраво прописаний завдяки приверненню уваги до найважливіших деталей (кожна історія має свій особливий, впізнаваний саме за цими деталями часопростір). Максим бережно здув пил із сейфів епох і наблизив їхні магнітні поля настільки, що відбулося зіткнення зламів, а відтак, вибух, що й спричинив народження нових (чи то переосмислених) галактик, створених із півкіл та перехресть відбитків індивідуальних картин на кінчиках пальців.  Ці галактики вимагають причетности кожного, хто бодай раз доторкнувся до них. Утім, читаючи роман, хочеться непорушно мовчати: можливо, через страх зруйнувати чітку доцільність подій, що відбуваються так послідовно, немов на підйомах та спадах рівномірних коливань маятника. За таких умов будь-який, навіть найменший, збій може зруйнувати внутрішню гармонію.

Не можу оминути увагою анотацію, адже вона особливо важлива для співвідчуття альтернативно-реального світу М. Дупешка: «…головними героями твору власне і є генетичні лінії, часові тріщини та безперервна боротьба за приватне «я» та національне «ми». Зітканий, наче павутина з часточок часопростору, із вигаданих та реальних історій, посипаних дрібкою літературної магії, роман є не текстом-стрічкою, якою прикрашали коси дівчата, а, радше, «ловцем снів», прадавнім амулетом. У центрі цього амулету-вісімки українська аристократія – забута, втоптана в багно, розтерта на порох, проте вона, наче фенікс, щоразу постає із попелища в боротьбі за честь та гідність». Мені довелося перечекати кілька днів, перш ніж прийшло розуміння, і пазл перетворився на зображення. Чи отримала я те, чого очікувала від книжки, читаючи анотацію та перші речення прологу? Певно, ні. Чи залишилась задоволена післясмаком? Очевидно, так.

Новий роман М. Дупешка – це (дозволю собі узагальнити) розповідь про дев’ятьох жінок з однієї родини: жінок, яких привели на світ у різний час, у різних містах та селах, під різними прізвищами. Жінки, яких виховували в достатку та шані. Жінки, які зазнавали поневірянь. Світські левиці та берегині домашнього вогнища. Раціональні інтелектуалки і кардіоцентровані мрійниці…

Розпочалося усе на початку ХІХ ст. із хитросплетіння долі русявої блакитноокої дівчини Юстини із Луцька та нащадка козацького роду Симона. Молоді люди взяли шлюб, на світ з’явилася Уляна. У красуні Уляни та колишнього розбійника//борця за справедливість Андрія Жовтюка народилась донька Жулі – і так далі. Останньою в цій ланці є Ксеня – наша сучасниця, яка живе в Чернівцях. Її історія ще не завершена, отже, поколіннєва спадкоємність продовжиться.

Кожна героїня має особливі риси характеру: вони, сполучаючись у непередбачувані комбінації, становлять ядро їхньої світобудови та відрізняють від решти попередниць, сучасниць, наступниць.  

Інтелігентність, достойність передається з молоком матері. Аристократичність – це не плацебо з гучних гулянь, дорогих забавок чи пишного одягу, це те духовне багатство, яким наділені головні героїні (і не тільки.. але вони особливо, тому що є безпосередніми носійками аристократичної нерукотворної печатки). За будь-яких обставин ті жінки залишаються гідними свого покликання, маючи мужність іти проти системи і створювати власну долю. «Кожен з нас повинен оберігати вогник вільної людини», – саме це речення стало для мене девізом усього твору.

Як писав Джон Фаулз у «Арістос», «Матерія в часі являється нам, кревно зацікавленими у виживанні, керована двома протилежними принципами: Законом, тобто принципом організувальним, і Хаосом, тобто принципом руйнівним. Обидва вони, перший нас впорядковує, він творчий, а другий руйнівний і спустошливий, перебувають у вічному конфлікті. Цей конфлікт і є існуванням». Цитата Станіслава Вишенського «Мистецтво – приборкувач Хаосу» є універсальною формулою, яку можна застосувати і до роману М. Дупешка. «Біля карети під мертвим лисом» – це акт літературного осмислення і творчого впорядкування Хаосу, систематизація кількох століть життя української інтелігенції, яку репрезентує одна родина.

Сучасні письменники, певно, переросли поділ героїв на «позитивних» і «негативних»: у центрі уваги, перш за все, особистість. І будь-яка спроба класифікації – то накладання суб’єктивної оцінки на дії, слова, погляди, що їх прийнято вважати суспільно прийнятними чи навпаки. У розділеному на кілька частин світі головні герої роману залишаються цілісними, адже: «(…) роздвоєння – означає розкол, подвійну метафору, виникнення простору-прірви, щоб у ньому міг вміститися міраж. Місткість прірви – фікція, послана живити й підтримувати недугу (…)» (Ст. Вишенський). До того ж, непомильно знаючи шлях «на гору», не міркуєш про небезпеку схибити, адже правильність шляху – в інстинкті.

Попри те, що в епіцентрі роману перебуває історія дев’яти (хоча з урахуванням побіжної згадки про матір Юстини – десяти) поколінь, привертає увагу і «чоловіча» частина: та, в якій автор пише про війни, змови, ділові зустрічі з представниками влади тощо. Багато подій у романі відбуваються в 1812 році – у передчутті прийдешнього краху Французької імперії. Важливим, навіть архетипним, образом є Наполеон: ледь не Мойсеївська постать лідера, провідника, що його так потребували українці… Мені він видався доволі поетичним, але цілком доречним. Хотілося детальніше поговорити про Бонапарта, та краще втримаюсь, щоб залишити «простір для творчости».

Автор-оповідач єдиний, хто залишається незмінним (себто не має динамічного розвитку, як інші герої), вічноспокійним, всепередбачним. Він – лише провідник, творцями є самі персонажі. Попри те, що відчутна ледь не досконала відшліфованість образів, герої залишаються «живими», справжніми. Вони формують світ навколо себе, а навколишній світ формує їх – щось схоже на приховані для чужого ока обміни енергією.

У мене виникло відчуття, наче на допомогу героям у скрутних ситуаціях часто приходив Бог з машини (=втручання сторонніх, вищих сил), можливо, так спрацьовував відворот «ефекту метелика». Автор робив усе можливе, щоб уберегти «своїх» людей від фізичної загибелі в ситуаціях, із яких, здавалося би, нема виходу.  

Цей твір – наближена ділянка тіла міфічного світового змія Уробороса, який вічно поїдає свій хвіст, символізуючи безперервність, нескінченність. Ми знаємо лише те, що письменник дозволив нам дізнатися, ми бачимо лише частину родового дерева – його айсберг. Читач, згорнувши книжку, все одно усвідомлює: остання крапка цієї історії не означає її завершення. Лінії доль Ксенії та Марка ще перетнуться, адже їм вдалося об’єднати метафізику сновидінь багатьох попередніх поколінь жінок із її роду, а відтак розгадати найдивнішу загадку…

Насамкінець маю нахабність зацитувати коментар головної редакторки роману, Інґи Кейван. Доволі давно я (не менш нахабно) поцупила його на фейсбуці, а відтак трепетно берегла, щоб нині скористатися. Отже, Інґа пише, що «Біля карети під мертвим лисом» – «…це і є Mysterium Coniunctions, оте так зване алхімічне весілля. Тому й те, що головними персонажами є представники шляхи, арістос, зовсім не випадковість. Для балансу України вельми важливе єднання сильного жіночого та чоловічого первнів. І Максим впродовж всього роману працює, як алхімік чи генетик, відбираючи найкращих представників і залишаючи їх живими – всупереч всьому та всупереч історії, яка, на жаль, величезну кількість найкращих представників українського арістос знищила».   

Чим більше думаю про цей роман, тим більше слів з’являється. Щоб зберегти інтригу, я все ж не буду видавати усіх секретів)))

Книжку можна взяти у відділі абонемента.

 

Марина Горбатюк

  

 

Літературні передбачення

Ми підготували цікаву добірку цитат із різних творів – заплющуйте очі, гортайте допис і обирайте своє передбачення! 

Не жди ніколи слушної пори – твоя мовчанка може стать ганьбою! (Дмитро Павличко). 

Що би з вами не трапилося – нічого не приймайте близько до серця. Мало чого на світі довго буває важливим (Еріх Марія Ремарк).

Упродовж життя кожній людині доводиться спіткнутися об свій "великий шанс". На жаль, більшість із нас просто піднімається, обтрушується і йде далі, наче нічого й не сталося (Вінстон Черчилль).

Ніколи не сперечайтеся з ідіотами. Ви опуститеся до їхнього рівня, де вони вас задавлять своїм досвідом (Марк Твен).

 

Щастя – це трикутник, а в нім три боки: віра, надія, любов (Богдан-Ігор Антонич).

 

Якщо ви вдало виберете справу і вкладете в неї всю свою душу, то щастя саме відшукає вас (Костянтин Ушинський).

 

Більше думай, а тоді вирішуй (Григорій Сковорода).

Праця людини – окраса і слава, праця людини – безсмертя її (Василь Симоненко). 

 

Мова зникає, коли нею не говорять про любов (Сергій Жадан).

 

Хоч якою темною була би ніч, неодмінно настане ранок (Нізамі).

 

Для того, щоб прийти до справжнього знання, треба спочатку відчути сумніви (Аристотель).

 

Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми – живі, нам треба поспішати (Ліна Костенко).

 

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт… (Ліна Костенко)

 

Добре бачить лише серце! Найголовнішого очима не побачиш

(Антуан де Сент-Екзюпері).

 

Помірність – фатальна риса. Тільки крайність веде до успіху (Оскар Вайлд).

 

Я не можу керувати напрямком вітру, але завжди можу так поставити вітрила, щоб досягти своєї мети (Оскар Вайлд).

 

Любов до себе – це початок роману, який триває все життя (Оскар Вайлд).

 

Умій цінувати того, хто без тебе не може, і не женися за тим, хто щасливий без тебе (Габріель Гарсіа Маркес).

 

Будь щасливий в цю мить. Ця мить і є твоє життя (Омар Хайям).

У гонитві за щастям іноді потрібно просто зупинитися і бути щасливим (Конфуцій).

 

Ти завжди будеш щасливою. Чуєш? Завжди. Тільки не здавайся, посміхайся якомога ширше, смійся голосніше за всіх, відчувай кожен шматок життя, кожну секунду відчувай цей смак солодкого щастя. Я в тобі впевнений, я завжди з тобою. І завжди буду тебе обіймати. З любов'ю, твій незнайомець (К. Каралінас).

Щастя – це відчуття свободи від болю (Артур Шопенгауер).

 

Сміливі завжди мають щастя... (Іван Багряний)

 

Коли тобі кажуть: «Збирайся на суд»
І в’яжуть зап’ястя шворками,
Іди, не спиняйся, але не забудь:
Ти – виліпив суддів руками (Віра Китайгородська).

Просто дій. Хоч щось роби. Можна помилитися, а тоді виправити помилку. Але якщо нічого не робити, то й виправляти буде нічого. І залишиться тільки шкодувати… (Дженні Колган)

Не оглядайся! Що ти, що з тобою?
Не оглядайсь! Біжи, біжи бігом (Микола Вінграновський).

 

Ми схотіли занадто багато. Але тепер уже не можемо припинити хотіти

(Умберто Еко).

 

…не приміряй себе до інших (Умберто Еко).

 

…якщо пам’ять є даром Божим, то здатність забувати теж може бути річчю благою, і її слід поважати (Умберто Еко).

Не треба слів. Хай буде тільки діло (Олена Теліга).

 

Страшно про себе нічого не знати,
Страшно про себе дізнатися все (Борис Бунчук).

 

Головне все-таки не те, в що віриш, а те, як віриш (Кнут Ґамсун).

МИ – ЛИШ МИТЬ/ «З любов’ю на вустах» Світлани Шабат-Савки

Усім нам прямувати до землі,

Усі ми зліплені з одного тіста.

С. Шабат-Савка

Про що зазвичай говорять у миті найбільшого піднесення? Відповідь на запитання шукаю впродовж кількох останніх років, за цей час вдалося зрозуміти одне: власне, щастя складно трансформувати у поетичні рядки – таке воно миттєве, хитке, повітряне… ВОНО вимагає ірраціональної (до)віри, а будь-який опис – це спроба раціоналізації. Вірші Світлани Шабат-Савки схожі на краплі чистої джерельної води, які зависли в повітрі і вже ніколи не долетять до землі, а отже, – не розіб’ються, зіткнувшись із твердістю поверхні. Вони покликані з надміру любові, їхнє призначення – омити благодатною росою обличчя кожного, хто потребує світла, сонця, тепла.

Шабат-Савка, Світлана Тарасівна.

З любов'ю на вустах : поезія / С. Т. Шабат-Савка. – Чернівці : Букрек, 2021. –  96 с. : іл., ноти. 

…У круговерті буття ми виростаємо, дорослішаємо, відлітаємо, немов пташенята, з отчої домівки в далекий життєвий вирій. Утім, коли знесилює буденна втома, так хочеться туди, де п’янко пахне м’ята, де чарують ніжні плеса затишних ставочків, де «щастя виявляється в дрібницях, де радість в маминих вустах, де золото шукаєш не в скарбницях, а в найдорожчих татових словах».

С. Шабат-Савка

Світлана Шабат-Савка народилася 21 вересня 1973 року в сім’ї Тараса Шабата та Марії (Куць). Її  рідне село – Олеша (Монастирського району Тернопільської області)  – назавжди закарбувалося в пам’яті світлим спогадом дитинства і юності величною красою незайманої природи; воно зростило, виплекало та сформувало поетесу як людину. Здобувши середню освіту, у вересні 1990 р. вступила на філологічний факультет Чернівецького державного університету, який успішно закінчила в червні 1995 р., отримавши диплом із відзнакою зі спеціальності «Українська мова і література» та рекомендацію в аспірантуру. Світлана Тарасівна пройшла тривалий шлях професійного становлення на «благословенній філологічній ниві», а з березня 2020 року очолює катедру сучасної української мови ЧНУ імені Юрія Федьковича. 

«Може, все наше життя – лише фрагменти того, чого ми не знаємо і не взнаємо ніколи… Проте, людина невгамовна – скільки живе, стільки шукає, щоб докопатися до істини, хоч істина – як марево – ледь з’явиться і вже щезає…» – написала буковинська поетеса Тамара Севернюк у передмові до своєї найновішої збірки «Сповідальні звірення».

Творчість Світлани Шабат-Савки не передбачає пошуків чогось ефемерного, тут немає несамовитого пориву в позапростір чи позачас: авторка вміє помічати прекрасне навколо себе. Любов – то найвищий ідеал, призма, яка й допомагає побачити світ реалістично-утопічним, відвертим і вразливим до кожного подиху живої істоти. Важливу роль відіграє самоусвідомлення: лірична героїня власноруч створила особливий нематеріальний простір, а тому так трепетно оберігає його цілісність.

Усі письменники мають авторський «почерк», який можна відчитати на рівні тематики, провідних мотивів, концептуальних засад, алюзій тощо. Поезія Світлани Шабат-Савки напрочуд жіноча, це найповніше реалізується в образі фольклорно-архаїчної жінки-матері-Берегині – об’єднувального начала роду, його оберега:

Зимова ніч. Так затишно в кімнаті.
Горить камін. Ти запали свічу.
За вікнами метуть сніги лапаті,
А я тобі із ніжністю кажу:
Не обділи мене ласкавим зором,
Не пожалій кохання і снаги,
Не зрадь і подумки, шануй, люби!
Так затишно і тепло у кімнаті.
Іскриться в келихах терпке вино.
Хурделять і метуть сніги лапаті,
Та сонцем наше світиться вікно.

Наповнений любов’ю по вінця келих виливається рядками, що переносять читача в атмосферу напівтемної кімнати, в якій лагідними вогнями блимає камін, горить свічка і лунають голоси закоханих.

Мацегора Олена, "Берегиня"

Певно, жінки наділені особливим даром – говорячи про любов, уникати півмір. Авторка зводить до абсолютів усі почуття, болісно проживає миті смутку та особистих втрат. Коли говорить – голос злітає білим голубом щастя, а як мовчить – її тиша відлунює сотнями криків пересохлих вуст. Для вразливої душі тонкого лірика розлука стає найбільшим покаранням, відтак у небо зриваються риторичні запитання, на які навіть Бог, певно, не знає відповідей:

Було усе – нема нічого, щезло,
Як білий сніг, що восени упав.
Чому тебе, а не його принесло
В моє життя? Ти ще й мене лякав…
Скажи – чому? За що мене покарано?
Кому, коли й яке вчинила зло?
Я не свята. І доля так негадано
Зробила крок нежданий. (…)

Почуття досягають кульмінації у вірші, що завершується рядками «Я ненавиджу тебе і без пояснень/ Залишаю все і трепетно мовчу». Утім, замрії юної весни поволі спливають у затишне плесо любові, а відтак лірична героїня будує світ не з уламків повітряних замків – вона пізнає щастя спокою і гармонії. Поезія Світлани Шабат-Савки вабить щирістю: авторка, досконало знаючи мову, не вигадує нових зворотів, не намагається завуалювати справжню суть сказаного. Очевидно, ритмізований поетичний твір вимагає стрункості рими, чуття слова, уміння оперувати вербальними засобами вираження, але не менш важливим є й запал, який рухає незаповнений простір, надаючи йому яскравого забарвлення та багатогранності творчих вимірів. На думку спали рядки з вірша Павла Тичини:

Як не горю – я не живу.
Як не люблю – я не співаю.
Але цього я ще не знаю,

Бо завжди я –
Як полум'я.

Полум’я творчого пориву авторки не випалює, а навпаки – зігріває, наповнює, зцілює… Слова не завжди встигають за думкою, а тому часто трапляються обірвані, не завершені через надмір емоцій чи то інших прагматичних чинників, речення, які все одно залишаються гармонійно цілісними, репрезентативними. Світлана Шабат-Савка має тонке чуття мови, зокрема і на підсвідомому рівні, а тому складно достеменно визначити, що впливає на добір тих чи тих синтаксичних конструкцій: професійна діяльність у сфері філології чи внутрішні рецептори. Зрештою, це питання не надто важливе, коли читачу йдеться про вираження внутрішнього світу автора.

Залишаючись наодинці, визнає: «Не оскверню я це мовчання словом./ Лиш порух думки… Сум. Краса./ Так трепетно мовчить душа моя./ Вже на траві з’являється роса…/ І небо, і земля, і я…». Героїня нерозривно пов’язана зі світом – так само, як і світ пов’язаний із нею непомітними нитками-струнами. Ця єдність, наче закономірна і зрозуміла константа, не потребує підтверджень. Доісторична краса навколишніх пейзажів, які закарбувалися в пам’яті з дитинства і промовляють мудрістю величної тиші та синергії з природою, супроводжує героїню на різних життєвих стежках, дає необхідну наснагу та віру, а подекуди ніжність чи твердість, впертість:

Коли весна вже в лютому вирує,
Зухвало в лісі проліски цвітуть,
Коли земля шумить, пульсує,
То що їй ці сніги?! Нехай метуь!
Я посміхнусь, бо битва ця одвічна –
Зими й весни, як сонця і дощу!
Ця круговерть буття… Вона магічна.
Чаруймось нею вволю, досхочу!

Певно, оптимізм – найпотужніша зброя ліричної героїні. Вона однаково любить і приймає кожну пору року, намагаючись знайти в усьому світле, добре. Навіть осінь, яка асоціюється із прийдешнім згасанням, із неуникністю переходу, нагадує про сонце, – голос авторки звучить як лагідна настанова: не варто витрачати життя на жалі через неуникне (Ой, задощить і в думці, й на душі,/ А зараз ще і сонце, і погода,/ Й листочки ніжно-ніжні у руці!»). Варто, як писав Олександр Олесь, ловити летючу мить життя і насолоджуватися кожною відведеною нам миттю.

Поезія С. Шабат-Савки допомагає знайти відповідь на риторичне запитання однієї із найважливіших для неї поеток – Ліни Костенко:

А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя – це те, що відбулось?

Оприлюднення збірки «вписало» авторку в контекст сучасної буковинської літератури. Ці вірші не є новаторськими, у змістовому або формальному плані вони традиційні, поетеса апелює до «вічних тем» пов’язаних з життям та смертю, людиною і природою, людиною і Богом, любов’ю і ненавистю, добром і злом, творчістю тощо. Тексти наповнені філософськими роздумами, саморефлексіями, осмисленням певних подій та явищ.

Збірку Світлани Шабат-Савки «З любов’ю на вустах» можна взяти у нашому відділі.

Приємного читання!

 

Марина Горбатюк

 

 

Такий я ніжний, такий тривожний//До дня народження Володимира Сосюри

Володимир Сосюра – один із найчуттєвіших ліриків XX ст., затиснутий у сильце радянської ідеології, – ввійшов у літературу не як письменник-соцреаліст, а як співець вічної світозміни, як першовідкривач своїх та людських найширіших душевних поривань в епоху зламів, байдужости, зневіри… 

Його творчість стала ковтком свіжого повітря для сучасників і наступників. Звичайно, багато писав і на вимогу часу, рятуючись від немилосердя «правосудних» лещат, проте юний поет одразу відчув розходження українського «я» із загальноприйнятим – тим, якого вимагає влада. За Володимиром Сосюрою міцно закріпилося звання «Лірика революції», «пролетарського письменника», який тільки й те робив, що «славив звитяжну боротьбу революційного народу», «утверджував велич робітничого класу», «грізно розвінчував справжні наміри прислужників капіталізму», «Славив дружбу між народами» і писав про кохання. Оце друге «я», промовляючи поетичними текстами автора, мало нівелювати культурні та територіальні кордони, визнаючи Україну ледь не провінційним додатком. Внутрішній дисонанс призвів до найбільшого роздвоєння, яке вповні вирвалося на волю у вірші «Два Володьки»:

Скільки раз я хотів,
за нестриманий гнів
і за дум чорні лебеді й круки,
взяти мавзера темного в руки
(щоб надворі летіли сніжинки,
коли небо сліпе і рябе), —
і поставить себе
ДО
стін-
ки.

Скільки болю і каяття насамперед перед зрадженим серцем, яке розривається, роблячи вибір там, де його(за нормальних умов) взагалі не мало би бути:

Рвали душу мою
два Володьки в бою;
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний, невиданий хист,
рвали душу мою
комунар
і червоний фашист.
Другий
(той, що ішов на Ейхгорна),
очі мав не вперед, а назад і убік, —
об'єктивно й по суті був чорний,
або
на-
ціонал-
більшовик.

Любов до Батьківщини стає клеймом на чолі лише у виродженому світі. І лише в такому світі любов до будь-кого і будь-чого пертворюється на тавро невинного злочинця. В. Сосюра – поет ніжний і тривожний; він пройшов через кілька історичних та культурних епох у житті України: від УНР до хрущовської «відлиги». У його творчому доробку близько шістдесяти поетичних збірок, десятки поем, автобіографічна проза, – це безмежний світ здобутків та падінь, очищення шляхом прямостояння, це історія, пережита в любові й ненависті, у радості та журбі – гостро, до сліз, до млості. Пристрасне слово поета, на думку В.Моренця, «народжується з безумовної віри в життя, що упереджує всі питання про доцільність існування особистості. У глибинах цього слова коливається пантеїстичне відчуття світу, що підносить людину на рівень вічних, непроминальних мет і дарує дивовижну, романтиками омріяну свободу».

Дитячі роки

Володимир Миколайович Сосюра народився на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898 р. Дитячі роки поета минали в с. Третя Рота (нині м. Верхнє), у старій хворостянці над берегом Дінця. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів у автобіографічному романі «Третя Рота».

Його батько – розумний та працелюбний чоловік – через нестатки, які гнітили сім’ю, почав випивати. Вдома оселилася напружена атмосфера; усі обов’язки лягли на плечі старшого сина, Володі. Він мусив допомагати матері по господарству, доглядати малих братів і сестер (а їх було семеро), здобувати їжу…

Голод і бідність гнали батьків на пошуки чогось кращого. Деякий час мешкали у Воронежі, потім, скориставшись запрошенням когось із рідні, переїхали на Кавказ, але невдовзі все ж повернулись у рідне село. А жити вже не було де. В їхній хворостянці оселилися інші люди. Існували на кошти з випадкових заробітків батька. Восьмирічному Володі довелося з сім’єю переїжджати від села до села, тому що тато не затримувався на одному місці довго. Жили у родичів, знайомих, чужих людей, часом у клунях. Складно сказати, що саме шукав по світах старший Сосюра, але синові зумів прищепити поняття великої та малої батьківщини.

Через складне дитинство і випробування, які випали на його долю, подорослішав швидко, уже в одинадцять років пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, потім був телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Утім, радісні моменти теж були: так само, як інші діти, любив купатися в Дінці, з’їжджати на санчатах з гір, кататися на вагонетках.

Початкову освіту здобував під опікою батька, кресляра за фахом, який працював і вчителем, і писарем, і адвокатом, і шахтарем. У 1911 р. В. Сосюра вступив до міністерського двокласного училища в с Третя Рота. 14 жовтня 1917 р. Лисичанська газета «Голос рабочего» надрукувала його вірш «Плач волн», далі – перший вірш українською мовою «Чи вже не пора», а наприкінці жовтня – «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу. Ранні поезії не були геніальними, це переважно наслідувальні тексти російською мовою. Він друкував їх під прізвищем Сюсюра – саме під цим прізвищем у поховальній книзі записано про смерть його батька в 1915 р. У місцевості понад Дінцем проживало багато Сюсюр. У когось із предків поета з’явилося бажання змінити немилозвучне Сюсюра і наблизити його до французького Сосюра. Утім, версія про те, що в роду хтось був із французів – лише романтична легенда.  

Два Володьки. Політичні орієнтири життя

Гей ти край зелений! Гей багнет блискучий!..

Вже в свій край холодний утіка москаль.

Скоро встане сонце, і заглянуть тучі,

Як загине в серці чорних днів печаль.

В. Сосюра

В 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу молодий поет взяв участь у повстанні проти кайзерівських військ, він став козаком петлюрівської армії і увійшов до особистої варти самого Петлюри. Відтоді, як сказав Віктор Костюченко, починається Сосюра-Громадянин, Сосюра-Поет. Саме в цей час знайомиться із творчістю Тараса Шевченка, Володимира Самійленка, Миколи Вороного, Павла Тичини, Олександра Олеся. «Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами…» – напише згодом. Майже два роки з гвинтівкою в руках боровся за ідею. Вижити, як не дивно, допомогла його дитяча наївність. Від напливу почуттів міг встромити багнет у землю і побігти у протилежний до окопів бік, пристати до іншої частини, проміняти шинель на хліб, віддати заробітну плату студентам-євреям, читати вірші конвоїрам, які мали б його розстріляти…

Творів тих літ до нас дійшло небагато – переважно це ритмізовані сатиричні послання, агітки. До речі, літературознавець Володимир Моренець у книзі «Володимир Сосюра» (1990) зауважує, що дебютна збірка поета вийшла друком не 1921, а 1918 року. Її власним коштом видав Волох – командир гайдамацького полку, де В. Сосюра служив козаком. Згодом за невідомих обставин поет потрапив у полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною – вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, – тільки мудрість голови, який розгледів у хлопчині поета, врятувала життя. У 1920 р. опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії.

Трагедія роздвоєння В. Сосюри багатьом нагадує трагедію М. Хвильового. Щоправда, останній не витримав такого внутрішнього конфлікту і закінчив життя самогубством, а Сосюра-українець не зміг привселюдно заперечити Сосюру-комуніста, він продовжив жити з тягарем двоїстости.

Літературна діяльність

У кожній книжці можна одразу відокремити «кесареве кесареві» від «Божого Богові», хоча обидва Сосюри цілковито щирі – настільки глибоко сягнуло роздвоєння. У 1921 р. побачила світ збірка «Поезії», цього ж року він видає поему «Червона зима», яка зробила автора знаменитим. Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років, визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно. Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці. Упродовж 1922–1932 рр. він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях. Неупереджена критика вбачала у В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критиканти все суворіше засуджували його, піддаючи чутливого до осуду митця творчим мукам. Настрої відчаю позначилися на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, на однойменному вірші:

(…) Серце,
козацьке серце...
Не хили свого обличчя,
не личить
тобі тепер це.
Я зроблю тебе робітничим,
моє змучене серце!
Слухай...
Он Він йде
і бере Петра за в'язи...
Його руки – грозові маси,
очі – повстання день
в океані облич...
Ти не чуло?
Я чув,
як майдан загримів, загув,
як Петра
поборов
Ільїч! (…)

За «націоналістичні ухили» у 1934 р. поета виключають з партії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. Через два роки його знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи.

Книга Марії

1922 року поет познайомився з Вірою Берзіною, яка згодом стала його дружиною і матір’ю двох синів – Олега і Миколи. Саме для Віри молодий Сосюра написав рядки: «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання». Почуття між закоханими були шаленими, але ідилія тривала не надто довго: сімейний комфорт було порушено політичним тиском на митця. У родині почалися непорозуміння, які згодом і призвели до розлучення.

Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Марією Даниловою. Вона була на 12 років молодшою, закінчила балетну школу в Києві. 15 січня 1932 року у них народився син Володимир. Молода дівчина сподівалася, що відомий поет забезпечить спокійне життя і не була готова до випробувань, які випали на роки їхнього подружнього життя. Поет свою дружину обожнював до нестями. Навіть попри те, що чутливе серце одразу вловило зміни в поведінці: «Якби то я знав, що ти любиш мене».

Як дивно! Любить і не вірить в любов,

І жити, Маріє, з тобою…

В. Сосюра

Цикл віршів про Марію – надзвичайно цікаве явище у творчості В. Сосюри. Цей образ прийшов до нього з біблійної літератури, з народнопісенної творчости ще задовго до знайомства із другою дружиною. На жаль, вона не змогла (і не прагнула) зрозуміти свого чоловіка, наділеного ніжним серцем («Я знаю, що ти не моя, ні духовно, ні фізично»). У 1949 році її заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Через п'ять років вона повернулася – з'ясувалось, що Володимир взяв третій шлюб. Заради Марії Гаврилівни він розриває його. Разом вони прожили до кінця життя.

В. Сосюра і М. Данилова

Дві любові поета – до жінки й Вітчизни – були двоєдиним джерелом його поетичного натхнення. Інтимну лірику Сосюри часто іменують «Книгою Марії». Магічна сила імені уособлювала магічну силу жінки в житті й творчості поета. Жіночність для нього – квінтесенція чистої краси. Лірична героїня любовної лірики Сосюри, при всій її варіантності, багатоіпостасності, – завше зберігає певний «набір» домінантних рис,– зовнішніх і внутрішніх. Обставини кохання змінюються з вірша до вірша, але завжди перед нами – велична історія унікальної любові, здатної перевернути світ.

Книга України

У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії. У роки Другої світової війни Володимир Сосюра працював військовим кореспондентом газети «За честь Батьківщини», перебував на Воронезькому та І Українському фронтах. Поет друкував свої твори у фронтових і армійських газетах, у листівках, що розкидалися з літаків на тимчасово окупованій загарбниками території – про це свідчать матеріали експозиції Національного музею літератури України.

Безліч творів поета присвячено патріотичній темі: упродовж свого життя він повсякчас сповідався в любові до рідної землі. До того ж образ Вітчизни поступово розростається – від Третьої Роти – до всього українського світу з неодмінними «ясними зорями» й «тихими водами».

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

В. Сосюра

Патріотичний вірш «Любіть Україну!» у 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. 

Вкотре його припинили друкувати, він жив під загрозою арешту, яка розвіялася лише після смерті Сталіна. Тоді з'являються нові книги поезій «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов'їні далі» (1957).

Син В.Сосюри Володимир згадує: «Батько прожив дуже важке життя, хоча зазнав і великої популярності в народу, і на певному етапі – визнання влади (мав і державні нагороди, і найвищі премії. Та писав не задля останнього. Його норма була – 100 рядків на день. Тато завжди перебував у роботі.У нього мозок постійно був націлений на творчість – навіть тоді, коли він прогулювався, записував олівцем у невеличкі книжечки рядки, що спадали на думку… Одне слово, він був справжнім поетом. Батька ж усе життя звинувачували у націоналізмі. Особливо після вірша «Любіть Україну», який, до речі, написано рівно 70 років тому. Внаслідок того в тата виникла психічна хвороба, і він періодично занедужував (на моїй пам’яті таке було тричі), тож доводилося лягати до лікарні. Можливо, це якоюсь мірою врятувало й не дало відповідним органам довести справу до кінця. Тато помер у 67 років, мені ж сьогодні – 82. Дивлюсь на свої роки й думаю: якби батько прожив хоча б стільки, як я, то міг би ще багато, багато створити доброго для людей. Але Бог йому цього не дав. Мабуть, недарма кажуть, що «туди» забирають найкращих Він любив свій край, він любив свій Донбас, і те, що сьогодні там діється, думаю, не пережив би…»

Тонкий лірик, Володимир Сосюра назавжди увійшов у когорту найпотужніших українських поетів ХХ століття. У фондах відділу є чудові видання, які допоможуть детальніше ознайомитися з життям та творчістю митця. Бажаємо гарних свят і приємного читання!

Використано матеріали з інтернет-ресурсів.

Підготувала Марина Горбатюк