Наш Гомер // до 125-річчя від дня народження Бориса Тена

 

І напрямків розбіжних і стремлінь

Люблю спостерігати суперечність,

Поміж чужих у натовпі сердечність

І потайну між близьких далечінь.

Борис Тен, «Люблю несхибну вулиць безконечність...»

Борис Тен (справжнє ім’я Микола Хомичевський) народився 9 грудня 1897 року в селі Дермань у родині священика о. Василя Хомичевського та вчительки парафіяльної школи Віри Іваницької, був шостою дитиною. Видатний український поет і перекладач, член Спілки письменників України, лавреат премії імені Максима Рильського за досягнення в галузі художнього перекладу (1979), заслужений діяч польської культури (1977). Літературний псевдонім походить від стародавньої грецької назви річки Дніпро – Борисфен.

Життя

Корені формування духовного світу Бориса Тена сягають в глибину історії його малої батьківщини. Село Дермань згадане в історичних актах, датованих 1497 р. На початку ХVІІ ст. там почала діяти перша в Україні сільська друкарня, з Дерманським монастирем пов’язані імена друкарів Івана Федорова, Івана Тростянецького, автора «Граматики словенської» Мелетія Смотрицького.
Навчався у Дерманській школі, Клеванському духовному училищі, Волинській духовній семінарії, закінчив Волинський інститут народної освіти (нині Житомирський державний університет імені Івана Франка).
У 1919–1923 роках викладав українську мову в школах і технікумах Житомира. Одночасно з навчанням в інституті й педагогічною діяльністю захоплювався театром і музикою.

1921 р. М. Хомичевського висвятили на священика Української автокефальної православної церкви, наступного року перейшов у сан ієрея, згодом стане протоієреєм. Сучасники згадували, що він був хорошим проповідником, гарно співав та мав глибокі теологічні знання. Працював у редакції щомісячного журналу УАПЦ «Церква і життя» (надруковано сім чисел журналу), є автором багатьох композицій церковного співу.
У 1924 р. переїхав до Києва. В столиці познайомився з поетом, літературознавцем, перекладачем римських поетів, професором Київського університету Миколою Зеровим, який став його великим другом (Борис Тен навіть хрестив сина свого товариша). Микола Зеров познайомив молодого митця-священника з академіком О. Білецьким, а також із М. Рильським; їхні зв’язки збереглися до останніх днів життя.
7 серпня 1929 року Бориса Тена заарештували, пізніше його засудили на десять років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Був у кращих умовах, ніж значна частина інших людей: йому навіть дозволили створити хор з ув'язненими. У 1931 році одружився з Аполлінарією (Норою) Ковальчук (відтоді втратив право на священнослужіння), через два роки народився син, назвали Васильком. Достроково вільнений 1 вересня 1936 року. У його радянській біографії потім з’явився запис: "У 1930–36 роках працював економістом на Дальрибпромі".
 
Повернувшись із заслання, влаштувався завідувачем літературної частини Третього київського пересувного театру, наступного року йому довелось переїхати в росію, бо в Україні був «небажаним». З початком німецько-радянської війни письменника мобілізували, на фронті потрапив у оточення, відтак його взяли в полон. Борис Тен не зізнався, що добре знає німецьку, хоч міг легко стати перекладачем; він влаштувався у дозволений окупантами аматорський театр (хоч і не «служив» німцям, роботу в театрі йому ще довго згадували навіть після війни). Намагався втекти через ліс, але невдало – ледь не розстріляли. Упродовж кількох років перебував у таборі в Німеччині (звільнений у 1945 р.).
Після війни (аж до смерті Сталіна) йому було заборонено повертатись до Києва чи Житомира, Хомичевського прописали в селі Псищах неподалік Житомира. Щоб бачитися з сім’єю, щоразу доводилося порушувати паспортний режим.  

Через кілька років все ж вдалось переїхати в Житомир. Жив на вул. ХХІІ Партз’їзду, 36 – нині названа його іменем. Номер домашнього телефону знала вся інтелігенція міста. Гостей завжди було настільки багато, що кажуть наче собака Хомичевських втомлювався на них гавкати. 

Колись письменник купив на базарі табличку «Осторожно! Во дворе злой пес!» і коли з вулиці комусь показував ту табличку, казав: "Дивіться, яка меморіальна дошка у Бориса Тена!" Згадують, вдома крізь книжки не видно було стін. Дружина не відпускала його самого до продуктової крамниці, бо міг ненароком зайти в букініст і залишити там усі гроші, тому ходив переважно з сином – але Василько вдався у батька, тож згодом вони вже вдвох носили додому книжки, а потім уся сім’я сідала за стіл розглядати «впольоване». Це у них називалося «п’янствувати».
Борис Тен помер 12 березня 1983 року року. Був похований на Корбутівському цвинтарі, а не на Смолянці, яку заповідав. Лише у 1990 р. заповіт було виконано, його прах перенесли.
 

Творча / перекладацька діяльність

Нема для української мови неперекладних ситуацій.

Борис Тен

Перший вірш «Ілюзій мережива тонкі… » датований 20 жовтня 1921 року. Друкувати поезії почав з 1923 у журналі «Червоний шлях» (дебютував текстом під назвою «Роззуюсь на яру траву…»), але працював переважно в галузі перекладу з античних і нових мов.
Творчий діапазон його зацікавлень був надзвичайно широкий: захоплювався художніми перекладами з давніх та сучасних мов, створенням оперних лібрето, писав вірші, є автором фахових літературознавчих та мистецтвознавчих праць, а все ж відомим став завдяки талановитим художнім перекладам давньогрецьких творів українською мовою: переклав твір «батька європейської трагедії» Есхіла «Прометей закутий»; трактат з теорії драми видатного філософа античності Арістотеля «Поетика»; трагедію афінського драматурга Софокла «Антігона». 

Упродовж 31 року працював над перекладом «Одісеї» (12110 віршованих рядків) та «Іліади» (15693 віршованих рядків).
Під час роботи над перекладом «Іліади» його спіткало велике горе: смерть єдиного сина, а за ним і дружини. «Існує єдина непоправна річ – це смерть: з нею неможливо сперечатися, – говорив митець. – Усе інше, абсолютно все – можна поправити, удосконалити, поліпшити».
Академік Микола Бажан казав, що перекладам Бориса Тена може позаздрити будь-яка найрозвиненіша література світу. Саме український переклад Гомера вважають найдосконалішим у слов’янських літературах. У Житомирі його навіть називають «наш Гомер».
У чому ж заслуга Бориса Тена?
Ростислав Паранько писав: "(…) безумовно, дуже важко переоцінити його значення і для українського перекладу і культури загалом. Наявність у певній культурі сучасних перекладів "Одіссеї" та "Іліади" Гомера одразу переводить цю культуру в іншу вищу вагову категорію. Величезне досягнення Бориса Тена в тому, що він спромігся здійснити цей величний подвиг. Були українські переклади Гомерівських поем і раніше – Ніщинського, Руданського, але тут така ситуація, що спадщина "Енеїди" Котляревського попри її колосальне значення для зародження сучасної української літератури мала до певної міри гальмуючий вплив. Вона загальмувала здатність українського перекладу передавати серйозні античні твори у відповідному високому регістрі. Відбувалося онароднення, фольклоризація, відтак досить важко було подолати цю спадщину. Одним з перших це зробив Микола Зеров, коли переклад "Енеїду". З цього покоління доніс цю естафету Борис Тен, здійснивши і видавши повний переклад "Іліади" і "Одіссеї". Тобто це є сучасна українська мова. Цей переклад відповідає всім вимогам сучасного перекладу. Це є переклад з оригіналу і розміром оригіналу. Також вибраний стилістичний регістр, який досі було дуже важко взяти українським перекладачам у роботі з античною літературою".
Коли  Бориса Тена запитували, звідки у нього такі глибокі знання мов, напівжартома відповідав, що виріс в атмосфері "порівняльного мовознавства". Справді – ще в сільській в школі вивчав давньогрецьку та латину. Один із його дядьків певний час жив у Парижі, відтак навчив племінника французької, інший дядько пожив у Америці – від нього засвоїв англійську. Шкільним вчителем математики був німець, тоді хлопець зацікавився німецькою. Сусіди-поляки допомогли з польською. У дорослому віці також активно цікавився мовами: вивчав нові, практикувався у вмінні перекладати і розмовляти.
Також Борис Тен – автор збірки сонетів «Зоряні сади» (1970) та низки оригінальних творів, зібраних у збірнику «Жадань і задумів неспокій» (1988).

 

Книжки є у фондах відділу абонемента.

Використано фрагменти з інтернет-ресурсів.