Окрім усіх інших титулів, що їх має Чарльз Діккенс, його часто ще називають «батьком англійського Різдва». Досить оригінальний комплімент навіть для класика літератури: все-таки Різдво — це християнське релігійне свято на честь народження Ісуса Христа, а старий добрий дядечко Діккенс народився аж 1812 року по Різдву Христовому…
У це важко повірити, але був час, коли Різдво в Англії майже не святкували. Пуританські настрої XVII ст. винищили давні народні звичаї, пов’язані з цим святом, як пережитки язичництва, але натомість не запропонували нічого нового. І свято зникло, залишилася лише щорічна святкова проповідь із церковної кафедри.
Відродити давні добрі веселощі взялася королева Вікторія. Саме вона запровадила позичену в Німеччині традицію прикрашати на Різдво ялинку, співати «керолз» (різдвяні релігійні гімни — аналог наших колядок) та виготовляти різдвяні вітальні листівки. Так у 1830‑1840-х рр. в Англії знову з’явилося не лише церковне, але й домашньо-родинне Різдво. А яке справжнє родинне свято без доброї книжки для родинного читання? Телевізора ж тоді ще не було…
І саме Ч. Діккенсу випала честь «відкрити» різдвяну тему в англійській літературі — до нього це вже зробили Гофман в німецькій та Андерсен в датській. Але сталося це зовсім випадково — чи не посприяв цьому якийсь особливий ангел, покровитель дитячої літератури? Першу різдвяну повість Діккенс написав 1843 р. у теплій сонячній Італії, де відпочивав і нудився. Тішачись яскравими південними краєвидами та мальовничими історичними руїнами, письменник так засумував за вічно сірим, задимленим і вкритим туманом Лондоном, що сів писати щось про любе серцю місто. На той час він був уже досить знаним літератором, автором кількох романів. Але нічого «реалістичного» придумати чомусь не вдавалося — Лондон із його соціальними проблемами був надто далеко, ніби «за трьома морями», й видавався майже казковим, тож у голову лізли тільки всілякі химери. Отож, Діккенс наважився взятися за твір «із привидами та чудесами».
Так була написана славнозвісна «Різдвяна пісня у прозі» (Різдвяне дійство за участю Духів) — повість про скупого багатія Скруджа, якого у Святвечір відвідують три різдвяні духи — Покровитель минулого Різдва, Покровитель теперішнього Різдва та Покровитель майбутнього Різдва. Ці милі посланці небесного світу проводять зі старим жаднюгою виховну роботу в щонайкращих християнсько-просвітницьких традиціях, а саме: перший із них нагадує Скруджу про щасливі дні його невинної юності, другий показує соціальні проблеми сьогодення, що заважають святому дню стати по-справжньому радісним, а третій відносить бідолаху до цвинтаря, куди той обов’язково потрапить, якщо не виправиться. Як і належить, після такої екскурсії, що насправді була лише страшним сном, містер Скрудж перевиховується і стає милосердним християнином та добрим громадянином. Цей простий сюжет, цілком очікуваний для англійської літератури, вкоріненої у християнську традицію, у поєднанні з неперевершеним гумором Діккенса, яскраво виписаними персонажами, несподіваним синтезом казкового та реалістичного шарів викликав неймовірний захват у читачів і породив новий літературний жанр у європейській літературі — «святочне оповідання».
Відтоді й аж до самої смерті Ч. Діккенс майже щороку писав по одному різдвяному твору — повість чи оповідання, самостійно чи у співавторстві, деякі з них він друкував під власним ім’ям, деякі анонімно, деякі під псевдо. Усього в його доробку понад десяток таких творів, але найбільшою читацькою увагою й донині користується цикл «Різдвяні повісті», написаний у теплій сонячній Італії протягом 1843‑1848‑х років: розпочинає його «Різдвяна пісня», а далі йдуть «Новорічні дзвони», «Цвіркун домашнього вогнища», «Битва життя» й «Одержимий». Залучав письменник до праці в цьому жанрі і своїх друзів — колег по перу, прохаючи їх написати «що-небудь» до грудневих номерів тих часописів, у яких працював. Незабаром вже й особливо припрошувати нікого не треба було — у середині 1860‑1880-х років «різдвяні історії» стали наймоднішим жанром родинно-дитячої літератури, і кожен класик, аж до Л. Толстого в далекій Росії, намагався відзначитися в цій творчій площині.
Попри те, що «Різдвяна пісня» розпочинає традицію жанру, все одно вона і є його неперевершеним творчим здобутком. Ім’я головного героя цього твору майже зразу стало промовистим: кожен малюк не лише в Англії знає, що дядечко Скрудж — це синонім до слова «жаднюга». Літературні варіації на тему «Різдвяної пісні» написали ще два англійські класики: К. Г. Честертон («Сучасний Скрудж») та П. Вудхауз («Ще одна різдвяна пісня»). А російській філософ А. С. Хом’яков свідомо взяв і сплагіював її, зробивши з неї «Світле Воскресіння». Як і належить послідовному слов’янофілу, він, залишивши незмінними сюжетні перипетії, переніс події до Росії, а Різдво замінив Великоднем (з розрахунку на те, що всі християнські свята нагадують про однакові моральні істини, тому від невеличкої перестановки зміст особливо не зміниться).
"Різдвяна пісня" була сотні разів інсценізована. Тільки нинішнього Різдва за даними «Радіо Свобода» в Лондоні було показано п’ять різних вистав за цим твором. Із виникненням кінематографа й анімації її неодноразово екранізували. Одна лише компанія Волта Діснея зробила два повнометражні мультфільми за цією повістю Діккенса. А в останній голлівудській спробі кінця 1990‑х — замість пана Скруджа була вже пані Скрудж, напевне, його нащадок і спадкоємиця, бо події відбувалися в наші дні.
Немає коментарів:
Дописати коментар