…в мені поет
захований глибоко і назовні нікому не помітний...
Ірина Жиленко
***
Як
небо дихає зірками,
бо
не вміщаються у грудях –
так
я із пальців випускаю
за
віршем вірш.
На
світ. На люди.
Як
цвітом облітають весни,
як
зими видихають сніг –
спадають
вірші безшелесно
життю
прожитому до ніг…
У
сумовитій позолоті –
спадають,
гаснуть, затихають.
У
них ні звуку, ані плоті.
Сама
душа.
Саме зітхання…
Такі
прості і непомітні,
мов
день у дні,
мов
сон у сні,
написані
по світлу - світлом
і
тишею по тишині.
В ці дні їй виповнилося б 80 –
талановитій, квітково-загадковій та ще до кінця не прочитаній, не для всіх
відомій українській поетесі, «яка була тим чарівним поетичним кристалом, у який
зазирали з подивом і захопленням В.Симоненко, І.Світличний, Є.Сверстюк,
І.Дзюба, Л.Костенко та інші».
Ірина (Іраїда)
Володимирівна Жиленко (28 квітня 1941 - 3 серпня 2013) – українська поетеса, дитяча
письменниця, журналістка та мемуаристка. Учасниця руху шістдесятництва. Дебютувала 1965 р.
збіркою «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі. Одружилася
із відомим українським письменником Володимиром Дроздом. Серед її нагород:
премія ім. В.М.Сосюри (1987, за книгу віршів «Дівчинка на Кулі») та
Національна премія України імені Тараса
Шевченка (1996, за збірку «Вечірка у старій вінарні»).
Головна тематика лірики
Жиленко — обійстя та домашній сад, шлюб та родина, природа, доброта і
сковородининська проповідь «повсякденних малих справ». У журналі «Сучасність» з
1997 року виходили спогади Ірини Жиленко, що мали спільну назву «Homo Feriens»
(з лат. «Людина святкуюча»). Вони друкувалися протягом 10 років, а у 2011 році
вийшли єдиним томом на 800 сторінок у видавництві «Смолоскип».
***
Спадав
той день фіалками у сніг,
ходила туга, ніжна і красива.
І сніжну косу, і льодинки ніг
вже кутав захід у вишневу гриву.
Ходила туга, жалібно ридала,
ламала руки, як пахку калину.
А вечір фіолетово спадав
фіалками у сніг той
сумносиній.
Стріпнувся ліс. І бризнули фіалки
З-під ніг коня.
І впали ненароком
Холодних квітів сині-сині скалки
В сумне, вабливе, променисте око.
Гули дуби, як корабельні реї.
Промчав по снах гарячоокий вершник!
І спалахнув у пурпуровій верші,
Розкинутій зрадливою зорею.
Виспівуй,
туго! Дай мені покласти
Тобі на груди серце полохливе.
...Спадав той день фіалками у щастя.
Ходила туга, ніжна і вродлива.
***
Півонії,
кольору вишні,
і кольору першого снігу,
і гілка жасмину пишна,
і вази прозора крига.
Японських
поезій розгорнутий том,
і сяючі синню шибки.
І котик-муркотик розкішним хвостом
звіває з квіток пелюстки.
З
гудінням влітають ошатні джмелі
і всяка мухва музикальна.
Букет на столі, і вино в кришталі,
і в дзеркалі жінка з бокалом.
КВІТНИК
ЖІНКИ, ЩО ВМІЛА ЧАКЛУВАТИ
…Як
легко розлучатися з собою!
Розтиснуть
руки, долю відпустить,
Як
солодко ставати голубою
або
червоною – і весело цвісти
в
кімнатах з кольоровими шибками,
де
все різноколірне, навіть кіт,
і
брати вишні з кошика руками,
і
спати, спати міліони літ…
Фіалками
набито шовк перинки.
Хмарки
легкі і чисті, як пір’їнки.
І,
як в принцеси, легковажні сни,
О
шовк зелений, розчини свій вирій,
візьми
мене і солодко зімкнись!
За словами М.Жулинського: «Це
поезія відвертого, сповідально чистого, як молитва, співчуття й болю, добра і
ласки, а головне – свята на цьому земному карнавалі життя; це пошуки духовної
опори передусім у собі серед жорстокого і холодного велелюддя; це зазивання
вистояти серед щоденної клопітливої непривабності, підтримати вірою в добро і
надію високим злетом уяви, фантазії, підняти людину над гіркотою переживання
життя і смерті. Поезії Ірини Жиленко випромінюють червоні, жовті, золоті,
срібні, сині, голубі, білі кольори, там вирують барви усіх пір року, вони
грають, переливаються, цвітуть і гаснуть…»
Вона найбагатша на кольори поетеса.
Підраховано, що в її збірках назви кольорів ужито 1059 разів. Авторка дуже любила
квіти, вона навіть створила літературний жанр – «фіалки-вірші».
***
Дощик хлипа, як дитина,
все сильніше, все гіркіше.
За гардиною в клітину
я пишу фіалки-вірші.
І сьогодні все, як вчора.
Трохи – радість, трохи – горе.
Той же клопіт, той же чайник.
То нічого.
Вибачаю.
Хай і завтра все, як нині.
Сині хмари, дощик синій.
І малі, наївні, свіжі –
хай цвітуть фіалки-вірша.
У фонді відділу абонемента є
поетична збірка І.Жиленко, яка запрошує до широкого простору талановитого митця
Слова.
Жиленко, І. В.
Євангеліє від
ластівки: вибрані твори / І.В. Жиленко. - К. : Пульсари, 2006. - 488 с. -
(Бібліотека Шевченківського комітету).
«Я не людина, я – вікно у сад», – писала на початку 60-х років юна Ірина
Жиленко. Росла душа поетеси і зростав-розростався її поетичний сад, осяваючи
наші будні, даруючи віру у торжество краси над потворністю, добра над злом.
Ніжність і громадянська мужність, філософська всеосяжність і камерність – такою
постає творчість авторки у цій книжці. Передмова «Та, що молотиться Богові віршами» написана
Миколою Жулинським. До збірки увійшли поезії із книг «Автопортрет у червоному»,
«Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном», «Ярмарок
чудес», «Чайна церемонія», «Цвітіння сивини», «Сльоза за сльозою».
***
Прокинутися з повним домом щастя!
Відкрить вікно в туманний березняк.
А мокрий вітер б’ється круг зап’ястя,
як спіймане промерзле пташеня.
Це вже весна. І протяги хмільні
похмурого заплаканого талу
зашарпали халатик на мені
і в рукава насипали фіалок.
Відкривайте неповторний, великий,
чарівний, квітучий світ української поетеси Ірини Жиленко, наповнений емоційною
напругою, душевним спокоєм, казкою та людяністю.