П. Тичина
М. Жук. Фрагмент панно «Біле і чорне» (1912). Моделлю для «чорного янгола» став двадцятирічний Павло Тичина. Образ «білого янгола» має портретну схожість із Поліною Коновал – донькою чернігівського поета й драматурга Івана Вороньківського, котра була першим коханням П. Тичини
Павло Тичина (1891–1967) для мене особливий у багатьох сенсах: не лише як поет, хоча його ранньої творчости цілком достатньо для визнання Генія (як сконстатував Василь Стус, «йому судилась доля генія»). У старших класах я сміялася із «хрестоматійного» Симоненкового запитання «Ти знаєш, що ти – людина?». Тоді воно видавалося наївним, риторичним… Тільки тепер, відкинувши підліткове нерозуміння літературних і особистих контекстів, починаю потрохи усвідомлювати: людиноподібність не прирікає на людинобуття.
Тичина знав
відповідь, він знав, ким є насправді, а це нерідко ставало найбільшою мукою:
якби міг без утрат – бодай ненадовго – відмовитись від свого «титулу»,
відкинути чуттєве світосприйняття, то роздвоєння, може, не сягнуло б таких висот. Зрештою,
воно поглинуло кларнетиста, перетворивши його на режимного одописця. Поет
прожив достатньо довге життя, хто зна, може, справді повірив у те, що колись
видавалось нелЮдським: «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!» або ж
«Велика ідея потребує великих жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра
їсть?»
П. Тичина – один із найвизначніших
діячів українського модернізму, громадський діяч, перекладач із багатьох мов. В
офіційних біографіях датою його народження вказують 27 січня (за іншою версією –
23). Певно, це лише одна із причин, чому я наважилась на допис. Попри те, що
минуло понад 50 років відколи догасла свічка земного життя «князя української
поезії», поет продовжить бути у
своїх творіннях і в пам’яті сучасників/наступників. Щоб не переповідати
біографію, пропоную вам переглянути відео за покликанням, яке залишаю нижче:
https://www.youtube.com/watch?v=PnYuj4y3gIQ&t=48s
Він, чутливий до лЮдського болю гуманіст,
вразливий «сонячний» лірик, якому довелося «скинути» кордоцентричну сутність у
світі, призначеному для жорстокіших та зліших. А відмовившись від серця, яке
становило найбільшу складову частину молодого Творця, став переляканою оболонкою,
забитою в куток подобою себе, що раз-по-раз здригається, промовляючи словами
Плужникового Галілея:
Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!
Ви!
Чиї щелепи мов обценьки!
Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави…
Взагалі я дуже тихенький.
Утім, не міг би він так сказати, бо:
І такий я злиденний увесь,
І убого мені, убого...
І Тичина, і Рильський, й Олесь...
І нікого-нікого... (Є. Плужник, «Галілей»)
Із щоденника П. Тичини |
Історія творчої, а відтак особистої долі
П. Тичини дуже сумна. Поет уберігся від фізичної смерті – на відміну від
багатьох сучасників-діячів періоду Розстріляного Відродження (духовно-культурне
та літературно-мистецьке покоління 20–30 рр. ХХ ст.), але поплатився надзвичайно дорогою, як для митця, ціною: внутрішньою свободою. Цензура вбиває геніїв. Юрій Лавріненко у літературній сильветі для антології «Розстріляне Відродження» писав: «Серед загального терору Москви на Україні, який
через його несамовиті масштаби можна було б назвати катастрофою природи, Тичину
врятували: його ім’я, відоме тоді за межами СРСР, його згода продемонструвати
свою повну капітуляцію перед Москвою і московським диктатором. Великий поет
цілковито зник зі сцени – з’явився безоглядний одописець тирана і російської
зверхности, безпоетичний сталінський лавреат і безвладний президент Верховної
Ради УРСР». Можливо, дещо гіперболізовано, але цілком
справедливо.
Пригадую, раніше сприймала П. Тичину як
одного з парнасівців – така вже відірвана від реального життя, мистецьки далека
для звичайної людини із посереднім рівнем літературної обізнаності постать… У
народі (особливо серед старших людей) ставлення до Тичини неоднозначне. Певно,
найбільшу кількість анекдотів / пародійних рим я чула саме про нього. І то не
якісь добрі жарти – від деяких рядків волосся дибки стає:
Стоїть у полі, мов дубина
Павло Григорович Тичина…
***
Дайте мені кирпичину,
Я уб’ю Павла Тичину.
***
Ой, Павло Тичина —
Любий наш проХвесор,
Пишеш ти, як Пушкін,
Та нема Дантеса…
Дайте кирпичину!
Я уб’ю Тичину!
На V з’їзді письменників України. П. Загребельний і П. Тичина, 1966 р. |
Ці пародії дотепер на диво популярні: дещо
трансформувавшись, вони просочились у середовище школярів та
студентів. За життя поету часто дорікали через сліпе безхребетне служіння режиму,
але чи можна закинути бодай щось за поезію, написану ще «вільним генієм».
Як-от за цей вірш зі збірки «Сонячні кларнети» (1918):
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.
Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.
Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів, —
Лиш Сонячні Кларнети.
Відносно недавно оприлюднили чудовий, на мою думку, авдіо-візуальний проєкт «Фокстроти», який допомагає знати відповідь на запитання «Як би мала звучати українська популярна музика, якби до створення її долучилися поети, що жили 100 років тому?»:
Ще не зламаний, молодий і гармонійно цілісний, він був ладен влаштовувати повстання і бунтувати, проте обирав незгасиме горіння. Тичина – один із найсвітліших авторів наших 20-х років ХХ століття (і це попри те, що у Києві пережив Українську Революцію і тринадцять кривавих змін влади. Ю. Лавріненко зазначив, що «тут він став найбільш геніяльним поетом Українського Відродження»). Революція для поета – «це доба розпинання Христа» (за В. Стусом). Тичина приймав її, але не витримував усіх жахів. Тоді, у період безжалісний до людини і вирішальний для народу, з’являється образ розтерзаної і зажуреної матері, що подібна на біблійну – чисту і непорочну – Марію.
Найменше хочу копирсатися у внутрішньому світі, розкладаючи на атоми причини та наслідки відступництва, переходу в догідництво, через що його звинувачували ще за життя. Зокрема й інші митці – ті, хто обрав говорити або ж мовчати до останнього. Ті, кого машина фізично «перемолола», назавжди залишилися кричущими образами сильної волі. Сам Тичина визнавав свою неготовність страждати й піддавати стражданням. Самокритичний, ніжний і зболений дійсністю («Я весь в болях, мов хрест в коралю»), він не мав де прихилити голови, тому обирав утечу. Принаймні так мені бачиться – ми ж ніколи не знатимемо, що насправді відбувається всередині.
Із щоденника, січень 1921 р. |
Творчість і спогади мистецьких сучасників/наступників
(а поколіннєва різниця добряче впливає на сприйняття, робить його гострішим або
ж навпаки) – один із найнадійніших ключів до розуміння, в якому світі формувався,
жив автор: це дає відчуття історичного контексту. Оскільки творчість бажано спершу
відчути, а потім критично осмислювати та оцінювати, говорити про поезію Павла
Тичини не буду. Краще зацитую невеликий фрагмент написаної Василем Стусом статті
«Феномен доби». Сам автор перетинався з ним двічі – під час якоїсь наукової
конференції та в президії: «Пізніше мені
розповідав товариш, який бачив його за кілька місяців до смерті: в мертвій
квартирі сидить поет, що колись був живий,
а на полиці, поруч із книжками, лежить густо присипаний давнім порохом колосок.
І все це тільки повторювало давно знане й нібито бачене.
І
коли, хупавий і просвітлений, він лежав в урядовому будинку на Інститутській і
тонкоголосий хор вивищувався над цим вертикальним склепом,
я зрозумів, що фізична смерть тільки наблизила поета до життя, що тепер він
куди натуральніший за того манекена, якого я бачив у 64 (65?) році».
Діаманти,
присипані попелом, залишаються діамантами – варто пам’ятати. За два роки до
смерті П. Тичина записав:
На
те я лірик, щоб запитувать,
не
тільки холодно озватися,
не
тільки лозунги почитувати,
а
– дивуватись,
дивуватися!
На цьому й хочу
завершити. Ні, навіть обірвати думку. Думаю, поету все ж вдалося сказати саме те, що
хотів донести.
Марина Горбатюк