Улюбленець долі // До дня народження Чеслава Мілоша

Чеслав Мілош входить до ґрона класиків польської літера­тури, а водночас – саме завдяки таким письменникам Польща другої половини ХХ ст. має модерне обличчя. Народився 30 червня 1911 року в литовських Шетейнях (Seteniai)  у польській родині, що належала до шляхти гербу Любич. Вдома розмовляли польською, але завдяки старанням дядька хлопчик з дитинства добре знав і литовську. Будучи вже визнаним письменником, казав, що краєвиди та дух довоєнної Литви ніколи не залишали його.

Щасливе дитинство виявилося лише ідилічним вступом до драматичних поворотів долі. Уже в 1914 році починається тривала подорож родини Мілошів аж до Сибіру: батька призвали до царської армії, оскільки він був дорожнім інженером – будував мости і фронтальні зміцнення. У цей період народився молодший брат Чеслава – Анджей, який згодом стане відомим режисером-документалістом, публіцистом та перекладачем.

Сімейну географію Мілошів доповнюють міста Вільнюс, Рига, Дерпт (нині Тарту), далекий королівський Краків. У Вільнюсі Ч. Мілош закінчив польську гімназію, а в 1929 р. вступив на гуманітарний відділ Віденського університету (згодом перевівся на відділ права). Як поет дебютував на початку 1930-х (в університетському журналі «Alma Mater Vilnensis» з віршами «Композиція» та «Подорож»). А в 1931-му Мілош став співзасновником поетичної групи «Жаґари» (польськ. Żagary). Тогочасна літературна критика назвала це ґроно Дру­гою аванґардою, яку від першої, краківської, відрізняв катастро­фізм, проте поетичній тонації юного автора була характерна постійна напруга поміж лиховісним передчуттям катастрофи та життєствердни­ми мотивами, між провіщенням Апокаліпсису та прославлен­ням краси втраченої Аркадії.

Під час навчання в університеті Мілош двічі побував на сти­пендії у Парижі, про що згадує в «Родинній Європі», оскільки без цього не було б можливим входжен­ня в контекст світової культури, вихід поза вузьконаціональні межі.

В одному з інтерв’ю (Катажина Яневська / Чеслав Мілош, 2001 р.) 90-річний письменник сказав: «Все життя я шукав справжнє мистецтво, повставав проти всього, що таким не вважав. Я не сприймав багато сучасних мені течій. На мене сильно вплинув мій родич Оскар Мілош. Саме він застерігав мене від мистецтва ХХ століття. Куток кабінету в литовському посольстві в Парижі, де Оскар працював у міжвоєнний період, був завалений збірками віршів, які йому надсилали різні поети. Він гортав їх і казав: «Остерігайся того, що вони роблять. Вони-бо дивляться у вікно і записують побачене – свої маленькі враження». Це було великим і точним діагнозом мистецтва ХХ століття».

Прозові та поетичні тексти Чеслава Мілоша є бездоганним прикладом західного мислення. Як письменник, він глибоко закорінений у європейську інтелектуальну традицію.  

Есеї та статті Мілоша довоєнного періоду мали доволі прина­гідний характер; виходили друком у більш-менш відомих пері­одичних виданнях. Напередодні Другої світової війни Мілош переїхав до Вар­шави з Вільнюса, працював на радіо, втім, незабаром втратив роботу як людина не до­сить патріотична, або ж – у сучасних катего­ріях – відкрита до інших культур. У Варшаві Мілош залишився аж до поразки повстання 1944 року. Працював сторожем в уні­верситетській бібліотеці, брав участь у підпільному культурно­му житті, видав, зокрема, антологію молодих поетів. Настрої 1930–1940-х років знайшли віддзеркалення у поетичному томі «Ocalenie» (Спасіння), виданому в 1945 році. У літературі пись­менник вбачав тоді порятунок від тотальної поразки людяності під час війни.

З перших днів окупації й аж до визволення країни він був активним учасником польського Руху Опору. Роки окупаційного лихоліття не могли не позначитися на всьому подальшому житті і творчості Мілоша. Хрестоматійним став вірш "Сатро cli Fiori", написаний 1943 р. у Варшаві, під час Страсного тижня, де зіставлення спалення Дж. Бруно у Римі на Площі Квітів і загибелі варшавських євреїв у палаючому повсталому гетто переростає у символ виняткової художньої сили. Не менш значимим у плані поетичного осмислення й узагальнення місця людини та митця у час воєнного лихоліття (і при цьому не менш трагічним) є вірш Мілоша "Втеча":

Як ми відходили з палаючого міста,
Як оглядалися на нього з далини,
Я мовив: "Хай наш слід трава покриє чиста,
Хай змовкнуть в полум'ї пророки-крикуни,
Хай мертві неживим розкажуть, що настало,
Зробити плем'я нам призначено – від зла
І щастя звільнене, те плем'я, що дрімало.
Ходім!"
Земля вогнем відкрита нам була (Пер. Д. Павличка).

Після війни письменник працював дипломатом ПНР у США та Франції. У лютому 1951 року він попросив права політично­го притулку, що стало своєрідною сенсацією і викликало дале­ко неоднозначні реакції в еміграційних колах.

У 1951–1993 роках перебував у еміграції. Відтоді його творчість у комуністичній Польщі опинилася під забо­роною («повернення» відбулось лише через тридцять років).

У 1950-ті роки Мілош видав найбільш відомі і оцінені твори, крім «Поневоленого розуму» – найвідоміші і найчастіше цито­вані сьогодні вірші, «Родинну Європу» (1959), що дотепер залишається однією з найкращих книжок присвячених східно­європейському феномену. Тоді також народився автобіографіч­ний роман «Долина Ісси», на основі якого 1982 року Тадеуш Конвіцький зняв фільм.

Мілош, Чеслав.

Долина Ісси : повість / Ч. Мілош ; пер. з пол. Н. Сидяченко. – Київ : Юніверс, 2018. – 232 с. – (Лауреати Нобелівської премії).

Упродовж тридцяти років Чеслав Мілош прожив у Сполучених Штатах, працюючи до 1980 як професор славістики в універси­теті Берклі в Каліфорнії. На цей час припадають і його найбільші успіхи, увінчанням яких стала Нобелівська премія. 

Дивовижним є діа­пазон його творчості: крім поезії, прози та есеїстики, Мілош був автором англомовної «Історії польської літератури» (1969), а також поетичних перекладів з англійської на польську та з польської англійську. Есеїстика 1960–1970-х, зібрана у томах «Widzenia nad Zatoką San Francisco» (1969) та «Prywatne obowiązki wobec literatury» (1974, див. есей, який дав назву книжці – «Приват­ні обов’язки щодо літератури») – своєрідне доповнення та ко­ментар до академічної діяльності Мілоша. Автор захищає право на індивідуальний, суб’єктивний погляд історика літератури і – традиційно вже – відмежовується від вузьконаціонального трак­тування польської культури.

Від 1980-х дедалі більше уваги письменник присвячує рідному Вільнюсу та Литві («Zaczynając od moich ulic», 1985). Він став одним із найбільш улюблених поетів польської незалежної культури, натхненником польської опозиції. Після падіння комунізму повернувся до Польщі і оселився у Кракові, який – як сам казав – найбіль­ше нагадував йому рідне Вільно.

Чеслав Мілош помер 14 серпня 2004 у Кракові у віці 93 років.

Використано матеріали з інтернет-джерел

 

Гра в життя // «Пристрасть» Дж. Вінтерсон

Майбутнє провіщене з минулого, і не буває майбутнього без минулого. Без минулого і майбутнього теперішнє не буває повним. Усі часи існують вічно, отже, всі часи – наші. Забувати немає сенсу, зате є сенс мріяти. Так збагачується теперішнє. Так теперішнє стає повним.

Дж. Вінтерсон, «Пристрасть»

Роман «Пристрасть» входить в список BBC «100 романів, які створили сучасний світ».

Джанет Вінтерсон – сучасна англійська письменниця, сценаристка, журналістка, кінопродюсерка; народилась 27 серпня 1959 року в Манчестері.

Свій перший твір, автобіографічну повість "Не тільки апельсини", опублікувала у 26 років. У 1985-му повість відзначили Вітбредівською премією – однією з найбільш авторитетних літературних нагород Великої Британії. Книга лягла в основу мінісеріалу, який у 1992-му був удостоєний премії BAFTA як найкраще драматичне телешоу. У 2006 році письменниця отримала орден Британської імперії за заслуги в літературній діяльності. Вінтерсон пише переважно в жанрі магічного реалізму. Досліджує кордони фізичного та реального світу, порушує питання гендеру, сексуальної ідентичності, а також вивчає взаємозв’язок між людьми і технологіями. 

Роман «Пристрасть» було створено у 1987 році, в українському перекладі вийшов друком у 2021.

Слова «спустошення», «зґвалтування», «різанина», «кривава бійня», «голодна смерть» – захисні слова, щоб урятуватися від болю. Слова про війну, які легко сприймаються. Я оповідаю казки. Вірте мені.

Дж. Вінтерсон, «Пристрасть»

Європа часів наполеонівських війн стає тлом і гральною картою описаних у книжці подій, що відбуваються впродовж кількох десятків років: авторка навіть використала часові екскурси, розширивши тяглість найважливіших сюжетних ліній. "Пристрасть" – своєрідний ляльковий театр, в якому ляльки колись відмовилися слухати «майстрів». Головний герой – Анрі – юнак із французької провінції; його батьки усе життя працювали біля землі, тож сам він добре знав цю роботу. Колись Анрі був побожним, велику роль у його становленні відіграв місцевий кюре (до слова, фанат Наполеона). Будучи зовсім юним, хлопець пішов добровольцем на війну, щоправда, вбивав не людей, а курок. Бонапарт обожнював куряче м’ясо, тож «дорости» до служника на особистій кухні Бонапарта для Анрі було за найвищу честь. Багато років він залишався вірним "високим ідеям"  війни імператора-кумира. Найбільша іронія, певно, у тому, що сам головний герой – мрійник-гуманіст. Його рефлексії і становлять основу роману – змістове ядро. 

Із часом навіть Анрі проймається нелюбов’ю до Наполеона: виявляється, вся Європа, цілий світ ненавидить і зневажає французів. Очевидно, чітке усвідомлення наздоганяє битого війнами чоловіка лише в росії: головний герой стає дезертиром, намагаючись вирватись із замкненого кола. А за кілька днів до втечі (порятунку?!) Анрі знайшов свій найдорожчий скарб, свою femme fatale. Нею стала Віланель, донька венеційського гондольєра, проститутка-шахрайка, яка розважала переважно військове керівництво французької армії. Вона – одна із небагатьох жінок, хто пройшов цей складний і небезпечний шлях разом із втомленими, голодними та зневіреними вояками, що помирали, як мухи, в жорстких умовах російської зими. Пристрасть штовхає Анрі на пошуки пригод, де він порушує свої принципи, губить переконання, відтак опиняється в емоційному лабіринті, з якого йому, можливо, не вдасться врятуватися. 

Пристрасть – дух, що підбурює до вишуканого шаленства; вона є в усьому: у війні, в коханні, в ненависті, в азартних захопленнях, у фанатичному захваті від власних ідеалів і навіть у божевіллі. Зрештою, пристрасть=божевілля. Тимчасове чи постійне – це вже інше питання. Утім, як каже Віланель, «Пристрасть – це не так емоція, як доля. Який вибір я маю перед лицем цього вітру – лише підняти вітрила і відкласти весла».

Війна вимагає пристрасті людини, що прагне вижити, проте готова померти заради певної мети. Життя теж. Коли ж ця пристрасть втрачається, вичерпується – надходить зневіра. 

***

Сучасна література загалом тяжіє до всебічного розгляду концептів та архетипів; закладаючи в фундамент твору певне поняття, яке підштовхує читача до його розуміння в межах конвенційних тлумачень. Автори мовби граються зі сприйняттям. Книжка Дж. Вінтерсон упродовж тривалого часу була у моєму переліку бажаного до прочитання, але я, відверто кажучи, боялася розчаруватись, оскільки перша асоціація із назвою "Пристрасть" –сентиментальний роман про жагу героя-вояка до прекрасної дами серця. Але (!)

Я не лише не розчарувалась – навпаки: переглянула ставлення до слова, винесеного у назву. 

Зрештою, написати можна багато, а все ж краще один раз побачити / прочитати. 
Книжка є у фондах нашого відділу. 

Вінтерсон, Джанет.

Пристрасть: роман / Д. Вінтерсон ; пер. з англ. Т. Некряч. – Івано-Франкiвськ : Вавилонська б-ка, 2021. – 200 с. : іл.

Приємного та усвідомленого читання!

Марина Горбатюк

За лаштунками літератури: «Музей живого письменника» В. Дрозда

Великі письменники минулого змагалися у творчості з самим Богом… Часом я наважуюся змагатися із Ним. У своїх кращих писаннях.

В. Дрозд 

 

Письменник змагався в творчості з самим Богом, а у житті фізичному, повсякчасному змушений був змагатися з недосконалим тілом. Його дух бунтував ображено і скорботно супроти тієї оболонки, яка слугувала прихистком для його душі, в якій, він вірив, живе Бог.

М. Жулинський

Е. Мунк "Крик"

Роман-спогад (чи «повість-шоу») В.  Дрозда «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» належить до мемуарної прози. Автор оприлюднив секрети не лише власної творчої майстерні, а й особистого життя, контекст епох(и) та взаємин з іншими колегами по перу. Він на диво щирий із читачем – наче з давнім другом, якому розповідає про незнане і призабуте.

Вивчаючи нового письменника (хоча дещицю із доробку В. Дрозда таки читала в школі), намагаюсь спершу подивитись на світ очима тієї людини або ж принаймні позичити окуляри – за згодою чи без, а тут, в «Музеї…», не просто допуск до внутрішнього світу, тут цілий путівник.  Це іронійний нерукотворний храм, бо ж «особисті» музеї створюють лише посмертно, до того ж таким щастям «наділені» тільки найвидатніші літератори минулого.

Автор написав і видав цю книжку в дев’яностих роках ХХ століття – у складний для молодої незалежної країни час. Втім, чи бувають – чи можуть трапитись – письменники без випробувань? В. Дрозд, будучи вже досвідченим майстром слова, переймається через те, що його книжки виявляються неприбутковими для видавництв: мовляв, папір дорожчає, попит знижується… Він, усвідомлюючи свою моральну місію, але водночас і примус продавати слово, щоб вижити, знаходить вихід у створенні алегоричного музею самого себе та своєї ж творчості, а все ж:

ПОТРІБНО ЦІНУВАТИ ЖИВИХ ПИСЬМЕННИКІВ.

На жаль, і в мистецтві, і в літературі – не лише у нас, в цілому світі, до того ж у різні епохи, – культ мертвих нерідко переважає над культом живих. Лише одиницям вдається вирватись із цього кола, стати шанованим сучасниками. В. Дрозд кепкує з себе, описуючи потенційні експонати потенційного музею, який відчувається радше як зоопарк.

Відвідувач може допомогти вижити екзотичному звірові зі стилосом, вкинувши кілька монеток у касу. Наче подаяння чи співчутливу пожертву за атракції, що їх мусить організовувати український літератор (будь-яких поколінь, фактично), щоб вижити. Невесело витираючи піт з чола, автор іронізує над власним становищем.

Чи не найбільше мене захоплюють деталі особистих взаємин між людьми одного часу. Влітку випадково для себе відкрила ім’я відомого українського критика, М. Жулинського – хрещеного батька молодшого сина В. Дрозда, з яким сім’я письменника ще й, виявляється, жила в одному будинку з різницею в кілька поверхів. Книжка Жулинського, «Українська література. Творці і твори» – велика, а що найважливіше, вагома праця – знайшла мене на роботі, коли вирішила впасти на голову разом з кількома іншими немаленькими томами літературознавчих видань із верхніх полиць. Маю щастя: на мене падають справді чудові книжки (перед цим були «Метастази» (2004) Ст. Вишенського; до речі, рекомендую: то своєрідний інтелектуальний діалог-дискусія про мистецтво, зокрема й літературу).

Повертаючись до не менш мистецького, але більш життєвого, переповім історію з собакою, якого дружина В. Дрозда назвала Жульєном на честь Жулинського. Гідна «кара» за сприяння в появі ще одного великого чотирилапого друга у письменниковій квартирі (Орися ж, дочка В. Дрозда, надзвичайно любила тварин, тому не могла оминути в біді, залишити пса, який пішов за нею, на вулиці) Розповідь про поважну кличку пролунала далеко за межами не лише містечка, а й України – академік Жулинський добродушно розповідав про Жульєна американській авдиторії.

В. Дрозд із дружиною І. Жиленко (укр. поетеса), донькою Олесею та сином Павликом (1980-ті)

Зрештою, уся книжка зіткана з різних історій, які, здавалося б, не завжди можна пояснити у синтезі. В. Дрозд таки створив особистий музей – нерукотворний. Це музей пам’яті про те, що було й залишилось важливим для нього. І про тих, хто так чи інакше вплинув своєю присутністю.

Автор неодноразово задумувався, навіщо пише цей текст, ділиться сокровенним. Відповідь проста: «Я часто думаю: навіщо усе це пишу? Аби засвідчити, що і я – страждав? Смішно. Нині виявляється, що усі – страждали. Тоді – навіщо ж пишу? Пишу, аби ніколи не повторилося те, що відбувалось із нами. Пишу для майбутнього».

А з його поколінням відбувалась віра у химерні ідеали радянського тлумачення соціалізму. Сам автор замолоду прославляв чинний режим у творах – як і багато сучасників. Один із дослідників його творчости зазначив, що «довга дорога В. Дрозда не тільки і не стільки у «ринок», але й до усвідомлення себе як українця, як представника древнього народу, – це важка щоденна битва за справжню літературу з партійним чиновництвом, з видавцями, з людською дурістю, чванливістю та нерозумінням».

Складно не погодитись, бо книжка, очевидно, і для автора стала своєрідним «відпусканням» тривалого періоду життя, сублімацією. «Музей покинутого письменника» я рекомендую як спробу підглянути за лаштунки літературного життя, зрозуміти певні механізми зародження думки і – найголовніше – відчути на дотик світ людини свого часу і свого ж позачасся, бо всі митці є водночас і «своїми», і «чужими» будь-де. 

Протиставляючи ейдос (за Аристотелем – «ідея») матерії, автор намагався перш за все знайти / відчути / осягнути (?) себе. Думаю, для кожного з нас різні експонати в музеї видаватимуться найдорожчими, кожен зможе винести свій урок / досвід чи пам’ять, тож рекомендую для прочитання!

Книжка є у фонді нашого відділу.

Марина Горбатюк

 

 

Книга-ювіляр: «Чорна рада» П. Куліша

 

Ілюстрація до «Чорної ради» Пантелеймона Куліша, виданої Яковом Оренштайном у Коломиї. Джерело фото: Артколо

Цього року відзначаємо 165 років від публікації «Чорної ради», якій передувала поява Кулішевого роману «Михайло Чарнишенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (1843).

У 40-х рр. ХІХ ст. письменник узявся втілювати свій черговий задум – історію про козацьку раду в Ніжині під робочою назвою «Сотник Шрамко і його сини». Перед написанням, за спогадами сучасників, він уважно перечитував Вальтера Скотта та ретельно простудіював джерельну базу – насамперед козацькі літописи Самовидця та Граб’янки, «Історію Малоросії» М. Маркевича, «Історію Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, архівні документи з монастирів та різноманітних установ, а також фольклорні тексти.

1845 року на сторінках «Современника» було надруковано кілька розділів нового роману. У 1857 р. «Чорна рада» вийшла друком окремою українськомовною книжкою, а також російською мовою в журналі «Русская беседа».

Палітурка першого видання (1857)

Український текст і російський «переклад» становлять, очевидно, переробку однієї з українських редакцій 50-х років, до того ж переклад розлогіший, ніж оригінал. У своїх листах і в післямові до російського роману (статті «Об отношении малороссийской словесности к общерусской») Куліш позиціонує обидва твори ‒ український і російський ‒ як оригінал і переклад, водночас визнаючи за ними усі прикмети самодостатніх текстів. Насправді, як бачимо, спершу було створено російський варіант. Рідною мовою письменник володів значно краще, у листі до І. Срезневського від 21 квітня 1846 р. автор повідомляє, що допрацював уже дві третини «Чорної ради» українською, а далі додає: «Російська мова мене не задовольняє, особливо коли розмовляють мої герої. Я страждаю через кожен вислів. А тут привілля!»

«Чорна рада» стала першим в українській літературі історичним романом. І.Франко назвав її «найкращим твором історичної прози в українській літературі». Одразу після оприлюднення книжка здобула широке визнання

Роман містить 18 розділів. Автор влучно використав композиційний прийом – подорож героїв. Так письменник зміг показати широку панораму народного життя, різні стани, верстви населення, передати дух епохи: як і чим живе народ у складних обставинах тогочасності. Сюжет «Чорної ради» взято з доби Руїни.  Головний конфлікт роману – боротьба за гетьманську булаву між Якимом Сомком та Іваном Брюховецьким. Це протистояння + участь у ньому інших героїв становить основу сюжету.

Із головною сюжетною лінією тісно переплітається інша, особиста – кохання Петра Шраменка та Лесі Череванівни, до якої сватається Сомко, та викрадення Лесі закоханим у неї Кирилом Туром. Цікава композиція роману. Більшість зустрічей, подій, сутичок, словесних чи збройних, відбувається у дорозі поки полковник Шрам із молодим Петром Шраменком їдуть до Сомка, аби визначитися у бурхливому морі народних пристрастей, викликаних боротьбою за владу. Якщо Сомка автор подає у прикрашеному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну, зрадливу та владолюбну натуру. Це політичний авантюрист, особа без честі й совісті.

Цікавою є думка одного з дослідників Кулішевої творчости, Василя Івашкова, щодо ідеї твору: «Провідна ідея роману, думаю, прочитується в кульмінаційній сцені “Чорної ради”, де поле під Ніжином яскраво й недвозначно уособлює Україну, а її грабіжниками та ґвалтівниками виступають як Брюховецький із запорожцями, котрі спровокували цю раду, так і Сомко зі Шрамом – вони на цю провокацію піддалися».

Ідеалізований гетьман Яким Сомко, осмислюючи гіркий досвід Речі Посполитої, усвідомлює, що найбільшу загрозу безпеці держави становить загострення станових суперечностей. На його думку, щоб уникнути розбрату, треба кожній верстві дати певні привілеї: «Нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила». За 14 років поки Куліш писав і редагував твір, він створив багато варіантів. Цілі розділи і сцени, що були вміщені в ранніх редакціях, не ввійшли до фінального тексту. Наприклад, був вилучений великий розділ зі сценою в пекарні, де Шраменко зустрічається із Череванівною і відразу закохується в неї, або розділ, присвячений подіям у Святій Софії. Усі ці зміни зафіксовані в рукописах роману, які збереглися до нині.

​Роман у різних виданнях є в фондах нашого відділу:

Використано матеріали з інтернет-ресурсів

Зустріч із представниками провідних бібліотек Чернівців

2 червня в дистанційному форматі відбулась зустріч представників Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Михайла Івасюка, Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського та Наукової бібліотеки ЧНУ імені Юрія Федьковича зі студентами й викладачами філологічного факультету. Захід модерувала Лариса Маркуляк.

Про специфіку роботи, виклики часу та необхідність очищення фондів від книжок, виданих в росії, говорила директорка ЧОУНБ імені Михайла Івасюка Наталія Філяк. Студентка 4 курсу філологічного факультету Марина Горбатюк розповіла про досвід роботи у відділі абонента, про реалізовані впродовж року літературні, освітні та ін. проєкти, спрямовані на залучення нових читачів.

Муніципальну бібліотеку презентували директорка Леся Щербанюк та студентка філологічного факультету Олена Лисенко, Наукову – директор книгозбірні, викладач української літератури філологічного факультету Михайло Зушман.

Неформальна атмосфера заходу сприяла цікавій розмові, усі спікери поділились власним досвідом організації робочого процесу, зокрема й від початку повномасштабної війни. Студенти дізналися про можливість працевлаштування, вимоги та професійні зобов'язання. Співпраця між провідними бібліотеками нашого міста та філологічним факультетом ЧНУ імені Юрія Федьковича – хороша традиція, що існує упродовж багатьох десятиліть, на цьому наголосили завідувач кафедри сучасної української мови Світлана Шабат-Савка та завідувач кафедри української літератури – Валентин Мальцев.

ТВОРЦІ ЕПОХИ: добірка книжок (про) М. Грушевського

Творець вітчизняної наукової історіографії і, як його називають, перший президент України (хоча з формального, юридичного, а відтак наукового погляду президентом не був, бо в УНР такої посади не існувало), контраверсійний геній, мрійник, вчений-енциклопедист, – Михайла Грушевського описують по-різному і недарма: він успішно зреалізувався у багатьох напрямках, ставши для сучасників символом багаторукого, всюдисущого божества. Продуктивність, із якою діяч настільки самовіддано працював до останнього подиху, вражає: нема жодних сумнівів, на таке здатен лише той, хто шалено любить свою справу; той, хто знайшов справжнє покликання.

М. Грушевський залишив по собі великий духовний спадок у різних сферах культурного, наукового та політичного життя нашої держави. Нагадаємо, до 155-річчя від дня народження видатного історика ми підготували розгорнуту біографію (допис від 29.09.21): Той, хто насмілився плисти проти течії.

У рубриці «Творці епохи» будемо розповідати про видатних українців, чиї життєві історії тісно пов’язані з долею країни; про тих, хто був причетний до створення та зміни епох. Для того, щоб побачити справжню людину та оцінити її внесок, недостатньо прочитати лише життєпис, саме тому ми пропонуємо добірку книжок, що допоможуть глибше ознайомитися з працями М. Грушевського та оцінити внесок творця, спираючись на дослідження сучасних фахівців. 

Книжки М. Грушевського

Грушевський, М. С.

Ілюстрована історія України з додатками і доповненнями / М. С. Грушевський ; укл.: Й. Й. Брояк, В. Ф. Верстюк. – Донецьк : БАО, 2008. – 736 с. : іл. Грушевський, М. С.

Ілюстрований довідник з історії України, в якому вміщена перша публікація книжки (1913 р.), доповнена новим текстом з авторського видання (Відень, 1921), нарисом історика В. Верстюка, що продовжує оригінальну оповідь до ХХІ ст., старовинними географічними картами, побутовими й батальними гравюрами та хрестоматією найважливіших документальних матеріалів. У книжці в загальних рисах окреслено становлення і розвиток економіки, культури, національного світобачення та державности України. Особливо цінними є розділи про історичні події, свідком яких був сам М. Грушевський.

Видання розраховане на школярів, студентів, викладачів історії та інших дисциплін, втім, буде корисне всім, хто цікавиться минулим України.

 
Про українську мову і українську школу / М. С. Грушевський ; авт. передм. Я. Гоян. – Київ : Веселка, 1991. – 48 с. – (Українське відродження).

У збірці йдеться про історичне значення рідної мови та рідної школи, без яких немислиме ні політичне, ні економічне, ані духовне відродження України. У передмові до першого видання М. Грушевський пише: «В сїй книжечці зібрав я статї про українську мову і шкільну науку чи освіту, що друкував у газеті «Село» в роках 1909 і 1910, головно для читачів селян. Чей стане в потребі. Питання сї – про українську мову, школу й освіту не вирішені в Росії досї, і довго ще про них прийдеться змагати ся й спорити ся, тож і гадки та звістки, подані в сих статях, можуть придати ся і сьому ділу послужити».

Перший наклад вийшов друком у 1912 р. коштом самого автора, тоді книжка мала великий успіх з огляду на відоме ім’я авторитетного вченого. На жаль, порушені автором проблеми залишаються гостроактуальними й донині.


 
Грушевський, Михайло Сергійович.
Хто такі українці і чого вони хочуть / М. С. Грушевський. – Київ : Знання України, 1991. – 240 с.

Тут вміщені одні з найважливіших текстів політичного спрямування: «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії й федерації». «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Україна і Росія», «Переяславська умова України з Москвою 1654 року. Статті й тексти» (всі 1917 р.), «На порозі Нової України» (1918 р.) та ін. Книжка стала одним із перших пострадянських видань, що посприяли поверненню імені та безцінного історичного досвіду видатного українського вченого. 

 

Книжки про М. Грушевського

Михайло Грушевський : фотоальбом. – Київ : Україна, 1996. – 140 с : іл.

Фотодокументальна розповідь про життя М. Грушевського – вченого, що своєю діяльністю заклав фундамент національно-культурного, інтелектуального, державного відродження української нації в XX столітті. Світлини подані хронологічно, книжка вміщує такі розділи: «Літописець історії України», «Голова Центральної Ради», «Українська Народна Республіка», «Перший президент УНР», «Еміграція та останні роки життя в Україні», «Повернення із забуття».

Пристайко, В.
Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934 / В.Пристайко, Ю.Шаповал. – Київ : Україна, 1996. – 335 с.

На підставі унікальних, раніше недоступних документів і матеріалів автори простежують останні трагічні десять років життя й діяльності видатного українського політика та вченого Михайла Грушевського. Тоді, після повернення з еміграції навесні 1924 р. і до смерті в листопаді 1934-го, він перебував під постійним наглядом ГПУ–НКВД. Чому так сталося та як це вплинуло на долю М. Грушевського? На ці та багато інших запитань знайдете відповіді у книжці В. Пристайка та Ю. Шаповала.

 
Тагліна, Юлія Сергіївна.
Михайло Грушевський / Ю. С. Тагліна. – Київ : КЕТС, 2013. – 128 с. 

Невелика за обсягом, але цінна біографічна розвідка. Довгі роки ім’я вченого було під забороною: тоталітарна машина ще за життя до останнього тиснула на груди фізично ослабленого, але морально стійкого представника «буржуазної» інтелігенції, який із ранніх років виробив чітку проукраїнську позицію, за що неодноразово приймав побої від недругів. Він звертався до співвітчизників зі словами: «Я хочу жити, щоб працювати, страждати і боротись разом з вами». 

Біографія Михайла Грушевського – чаша, в яку рівною мірою вливалися солодкий мед і гірка отрута. Він зміг із гідністю пройти свій шлях, не осоромивши «генія, що живе у грудях».

Усі книжки є у фондах нашого відділу