МИ – ЛИШ МИТЬ/ «З любов’ю на вустах» Світлани Шабат-Савки

Усім нам прямувати до землі,

Усі ми зліплені з одного тіста.

С. Шабат-Савка

Про що зазвичай говорять у миті найбільшого піднесення? Відповідь на запитання шукаю впродовж кількох останніх років, за цей час вдалося зрозуміти одне: власне, щастя складно трансформувати у поетичні рядки – таке воно миттєве, хитке, повітряне… ВОНО вимагає ірраціональної (до)віри, а будь-який опис – це спроба раціоналізації. Вірші Світлани Шабат-Савки схожі на краплі чистої джерельної води, які зависли в повітрі і вже ніколи не долетять до землі, а отже, – не розіб’ються, зіткнувшись із твердістю поверхні. Вони покликані з надміру любові, їхнє призначення – омити благодатною росою обличчя кожного, хто потребує світла, сонця, тепла.

Шабат-Савка, Світлана Тарасівна.

З любов'ю на вустах : поезія / С. Т. Шабат-Савка. – Чернівці : Букрек, 2021. –  96 с. : іл., ноти. 

…У круговерті буття ми виростаємо, дорослішаємо, відлітаємо, немов пташенята, з отчої домівки в далекий життєвий вирій. Утім, коли знесилює буденна втома, так хочеться туди, де п’янко пахне м’ята, де чарують ніжні плеса затишних ставочків, де «щастя виявляється в дрібницях, де радість в маминих вустах, де золото шукаєш не в скарбницях, а в найдорожчих татових словах».

С. Шабат-Савка

Світлана Шабат-Савка народилася 21 вересня 1973 року в сім’ї Тараса Шабата та Марії (Куць). Її  рідне село – Олеша (Монастирського району Тернопільської області)  – назавжди закарбувалося в пам’яті світлим спогадом дитинства і юності величною красою незайманої природи; воно зростило, виплекало та сформувало поетесу як людину. Здобувши середню освіту, у вересні 1990 р. вступила на філологічний факультет Чернівецького державного університету, який успішно закінчила в червні 1995 р., отримавши диплом із відзнакою зі спеціальності «Українська мова і література» та рекомендацію в аспірантуру. Світлана Тарасівна пройшла тривалий шлях професійного становлення на «благословенній філологічній ниві», а з березня 2020 року очолює катедру сучасної української мови ЧНУ імені Юрія Федьковича. 

«Може, все наше життя – лише фрагменти того, чого ми не знаємо і не взнаємо ніколи… Проте, людина невгамовна – скільки живе, стільки шукає, щоб докопатися до істини, хоч істина – як марево – ледь з’явиться і вже щезає…» – написала буковинська поетеса Тамара Севернюк у передмові до своєї найновішої збірки «Сповідальні звірення».

Творчість Світлани Шабат-Савки не передбачає пошуків чогось ефемерного, тут немає несамовитого пориву в позапростір чи позачас: авторка вміє помічати прекрасне навколо себе. Любов – то найвищий ідеал, призма, яка й допомагає побачити світ реалістично-утопічним, відвертим і вразливим до кожного подиху живої істоти. Важливу роль відіграє самоусвідомлення: лірична героїня власноруч створила особливий нематеріальний простір, а тому так трепетно оберігає його цілісність.

Усі письменники мають авторський «почерк», який можна відчитати на рівні тематики, провідних мотивів, концептуальних засад, алюзій тощо. Поезія Світлани Шабат-Савки напрочуд жіноча, це найповніше реалізується в образі фольклорно-архаїчної жінки-матері-Берегині – об’єднувального начала роду, його оберега:

Зимова ніч. Так затишно в кімнаті.
Горить камін. Ти запали свічу.
За вікнами метуть сніги лапаті,
А я тобі із ніжністю кажу:
Не обділи мене ласкавим зором,
Не пожалій кохання і снаги,
Не зрадь і подумки, шануй, люби!
Так затишно і тепло у кімнаті.
Іскриться в келихах терпке вино.
Хурделять і метуть сніги лапаті,
Та сонцем наше світиться вікно.

Наповнений любов’ю по вінця келих виливається рядками, що переносять читача в атмосферу напівтемної кімнати, в якій лагідними вогнями блимає камін, горить свічка і лунають голоси закоханих.

Мацегора Олена, "Берегиня"

Певно, жінки наділені особливим даром – говорячи про любов, уникати півмір. Авторка зводить до абсолютів усі почуття, болісно проживає миті смутку та особистих втрат. Коли говорить – голос злітає білим голубом щастя, а як мовчить – її тиша відлунює сотнями криків пересохлих вуст. Для вразливої душі тонкого лірика розлука стає найбільшим покаранням, відтак у небо зриваються риторичні запитання, на які навіть Бог, певно, не знає відповідей:

Було усе – нема нічого, щезло,
Як білий сніг, що восени упав.
Чому тебе, а не його принесло
В моє життя? Ти ще й мене лякав…
Скажи – чому? За що мене покарано?
Кому, коли й яке вчинила зло?
Я не свята. І доля так негадано
Зробила крок нежданий. (…)

Почуття досягають кульмінації у вірші, що завершується рядками «Я ненавиджу тебе і без пояснень/ Залишаю все і трепетно мовчу». Утім, замрії юної весни поволі спливають у затишне плесо любові, а відтак лірична героїня будує світ не з уламків повітряних замків – вона пізнає щастя спокою і гармонії. Поезія Світлани Шабат-Савки вабить щирістю: авторка, досконало знаючи мову, не вигадує нових зворотів, не намагається завуалювати справжню суть сказаного. Очевидно, ритмізований поетичний твір вимагає стрункості рими, чуття слова, уміння оперувати вербальними засобами вираження, але не менш важливим є й запал, який рухає незаповнений простір, надаючи йому яскравого забарвлення та багатогранності творчих вимірів. На думку спали рядки з вірша Павла Тичини:

Як не горю – я не живу.
Як не люблю – я не співаю.
Але цього я ще не знаю,

Бо завжди я –
Як полум'я.

Полум’я творчого пориву авторки не випалює, а навпаки – зігріває, наповнює, зцілює… Слова не завжди встигають за думкою, а тому часто трапляються обірвані, не завершені через надмір емоцій чи то інших прагматичних чинників, речення, які все одно залишаються гармонійно цілісними, репрезентативними. Світлана Шабат-Савка має тонке чуття мови, зокрема і на підсвідомому рівні, а тому складно достеменно визначити, що впливає на добір тих чи тих синтаксичних конструкцій: професійна діяльність у сфері філології чи внутрішні рецептори. Зрештою, це питання не надто важливе, коли читачу йдеться про вираження внутрішнього світу автора.

Залишаючись наодинці, визнає: «Не оскверню я це мовчання словом./ Лиш порух думки… Сум. Краса./ Так трепетно мовчить душа моя./ Вже на траві з’являється роса…/ І небо, і земля, і я…». Героїня нерозривно пов’язана зі світом – так само, як і світ пов’язаний із нею непомітними нитками-струнами. Ця єдність, наче закономірна і зрозуміла константа, не потребує підтверджень. Доісторична краса навколишніх пейзажів, які закарбувалися в пам’яті з дитинства і промовляють мудрістю величної тиші та синергії з природою, супроводжує героїню на різних життєвих стежках, дає необхідну наснагу та віру, а подекуди ніжність чи твердість, впертість:

Коли весна вже в лютому вирує,
Зухвало в лісі проліски цвітуть,
Коли земля шумить, пульсує,
То що їй ці сніги?! Нехай метуь!
Я посміхнусь, бо битва ця одвічна –
Зими й весни, як сонця і дощу!
Ця круговерть буття… Вона магічна.
Чаруймось нею вволю, досхочу!

Певно, оптимізм – найпотужніша зброя ліричної героїні. Вона однаково любить і приймає кожну пору року, намагаючись знайти в усьому світле, добре. Навіть осінь, яка асоціюється із прийдешнім згасанням, із неуникністю переходу, нагадує про сонце, – голос авторки звучить як лагідна настанова: не варто витрачати життя на жалі через неуникне (Ой, задощить і в думці, й на душі,/ А зараз ще і сонце, і погода,/ Й листочки ніжно-ніжні у руці!»). Варто, як писав Олександр Олесь, ловити летючу мить життя і насолоджуватися кожною відведеною нам миттю.

Поезія С. Шабат-Савки допомагає знайти відповідь на риторичне запитання однієї із найважливіших для неї поеток – Ліни Костенко:

А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя – це те, що відбулось?

Оприлюднення збірки «вписало» авторку в контекст сучасної буковинської літератури. Ці вірші не є новаторськими, у змістовому або формальному плані вони традиційні, поетеса апелює до «вічних тем» пов’язаних з життям та смертю, людиною і природою, людиною і Богом, любов’ю і ненавистю, добром і злом, творчістю тощо. Тексти наповнені філософськими роздумами, саморефлексіями, осмисленням певних подій та явищ.

Збірку Світлани Шабат-Савки «З любов’ю на вустах» можна взяти у нашому відділі.

Приємного читання!

 

Марина Горбатюк