Ім’я Тараса Шевченка відоме кожному українцю. Він давно вже став символом національного опору, боротьби за високі ідеали свободи, незалежності, нескореності. Ми завдячуємо Шевченкові створенням справжнього міфу України: із вишневим садочком коло хати, щебетанням соловейків та багатодітною матір’ю-берегинею з немовлям на руках. Утім, це лише айсберг. До постаті Кобзаря можна ставитись по-різному, але щоразу в період зламу ми повертаємось до перепрочитання. Так само й зараз: у найважчі хвилини зневіри та балансування на межі чимало українців черпають сили у пророчих рядках (чи це не є найбільшим підтвердженням універсальності його творчого генія?): «Борітеся – поборете!». Обов’язково поборемо!
Сьогодні ми підготували для вас маловідому статтю
українського письменника і педагога Сильвестра Яричевського (1871–1918). Текст «1861 – 1911 на Україні» був написаний
до п’ятдесятої річниці від дня смерті Тараса Шевченка.
Сильвестр Яричевський
1861 – 1911 на Україні
Велична тінь народного характерника-чародія, борця і мученика за правду й волю не змаліла для нас на ході тих п’яти десяток років, відколи Єго криє висока канівська могила, ні – та світла постать Кобзаревого духа зросла, змогутніла…
І веде нас в кращу будучину, як ясне сяєво колись водило Ізраїля по пустині….
А слово Єго з-за гробу співає пташкою-щебетушечкою пісню любови до вселенної України; взиває гучним і великим голосом Тиртея до боротьби «в своїй хаті» за «свою правду і силу, і волю»; гримить згуком архангельської труби: «Кадани порвіте!»
І в злиднях, недолі, в пору народних невдач і великого смутку ми все іще беремо скрижалі пісень Єго і шукаємо в них животворного проміння надії, щоби сяйвом своїм сповнило нам зболілу душу…
Ах, бо часто, часто іще витає в нас – з чорного лона судьби виливається на голови нашого народу те «врем’я люте».
Усе іще «нема Січі – пропав і той, хто всім верховодив». Степи, гори. Поля й бори питають все ще,, «де то наші діти ділись, де вони гуляють?.. бенкетують?» І все іще одну й ту саму відповідь подає смутний геній минувшини, упадку: «Не вернеться козаччина, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани! Обідрана, сиротою понад Дніпром плаче, а ворог сміється…»
Та от надлітає і веселіша звістка, що ластівочкою, віщункою весни, стучається до засумованого серця: «Слава не поляже, а розкаже, що діялось в світі; чия правда, чия кривда і чиї ми діти!»
І знатимемо бодай, «за що слава козацькая по всім світу стала!» Бо ж то страшно було б і подумати, що «було колись панували, та більше не будем…» І тепер мало б усе пропасти так марно, нікчемно? Хіба ж направду «заснула Вкраїна, бур’яном укрилась, ціллю зацвіла, в калюжі, в болоті серце пригноїла», стала «дуплом холодних гадюк», перевертнів і бузувірів, як той, що «нишком у кутку гострить ніж на брата»?
Чи ж усе іще має враз із народом «Мати Божа у Іржавці» ридати? З народом і над народом? Бо «кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить», а хати наші, села, міста «засіяні горем, кровію политі».
Не ймемо віри тому, щоби при тому й остало раз на все; щоби ми на все так і зникли з карти дій, ті, у яких колись «у Києві на Подолі братерськая наша воля без холопа і без пана, сама собі у жупані розвернулася весна…»
Не ймемо віри!
І батько Тарас буде свідком тому, що ми стали ліпші і заслужили на кращу долю. І коли йтимемо за Єго зазивом-заповітом, таки собі ту долю здобудемо. Нехай тільки отрясемося з історичних наших блудів, нехай тільки навчимося любити чистим серцем і правдиво нашу Вітчину і наш народ!
П’ятдесят літ!
Чи прочував же наш ворог лютий, коли Україна хоронила дорогі тлінні останки свого найліпшого сина в могилу над Дніпром-Славутою, чи прочував же він, що сей кріпацький визволенець двигне своїм словом і духом цілу народну масу з барлога байдужості і знесилля?
Повідають, що Шевченко грозив раз на вулиці в Петербурзі п’ястуком (діал., кулак) у сторону царської палати. І треба було великого напруження сил ужити Єго товариству, щоби роздратованого поета успокоїти. Се був вираз живого великого гніву, що потряс усім Єго організмом. Так гнівалися й великі святі пророки, так гнівався незрівняний вибранець-проводир народу могутній Мойсей.
Той п’ястук протесту проти гніту і неправди затискається і нині.
Се грозить народна душа.
«Кате-людоїде»! «Не скуєш душі живої, ні слова живого», хоч би ти і побивав їх «тюрмою, Сибіром і кнутом варяга»!..
Коли Тарас заснув «вічним сном глибоким», знали про Нього земляки, та не все. Закріпачений люд мало знав оборону своїх прав, своєї долі-волі. Та культ Шевченка, почитає Єго поширюється з дня у день. І нині знає Єго й поклоняється Єму весь наш народ. Нині виписує заповіти на прапорі своїх стремлінь і змагань.
І хоча російська «куцохвоста конституція», найкумедніша в світі, кладе свою хижацьку руку на все, що наше, українське, і бажала би знести наш народ з лиця землі, козак-невмирака буде сміятися з того.
Були хижаки, що руйнували нашу хату – були печеніги, половці, татари, турки – усіх перестрівала наша Україна, не знівечить її і новочасний тмутороканський бовван! Не поможуть укази, запрети, ні замиканє уст тридцятимільйонному народові, розв’язуванє єго товариств, ні катованє щонайліпших синів народу.
(…) Україна ще з тим більшою силою, завзяттям, переконанням стремітиме до здійснення своїх ясних ідеалів!
Хоч трудна, великанська се буде праця. Боротьба на два фронти: з ворогом-чужинцем і зі своїм землячком-перевертнем.
У тій боротьбі, надійсь, виробиться крицева енергія нашого народу, вознесла чистота Єго душі, Єго всестороння сила.
А станеться теє на основі та й во ім’я кличів батька Тараса. По заповіту любови до люду: «обніміте, брати мої, найменшого брата»; і по заповіту самооборони й самосвідомости національної: «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля»; по заповіту національного самоповажання, правдивої доброї науки на рідній мові, охоти до жертв для добра рідного краю!..
Підніметься тоді, відживе й обновиться наша дорога Вітчина на всьому просторі, без стовпів граничних, без кордонів…
І не вб’є рідного слова ніякий указ. Живий живе, гадає, а живому народови про свою ж долю і самому дбати. І забуде «срамотню, давню годину», най «живе добра слава, слава України»!..
А поки що згадуємо Тебе, великий Кобзарю, «незлим тихим словом» - «в сем’ї великій», хоч іще не у «вольній, новій».
І клонимо перед Тобою наші прапори, наші чола й наші душі…Будеш, Батьку, жити в нас, а ми – в Тобі й через Тебе!
Народний голос. Від 16 березня 1911. Ч. 11. С. 4–5.
Немає коментарів:
Дописати коментар