ЛІТЕРАТУРНІ ЧЕРНІВЦІ: добірка поезій Миколи Рачука

Микола Рачук народився 5 березня 1941 року в с. Вовчинець, що на Вінниччині. Перші вірші поета, з легкої руки старшого колеги Василя Симоненка, були опубліковані у 1961–1962 на сторінках «Молоді Черкащини» та в «Черкаській правді». Його творчістю цікавився й Іван Світличний, який в одному з інтерв’ю, відповідаючи на запитання кореспондента про нові непересічні явища тодішньої сучасної поезії, назвав І. Калинця та В. Голобородька, а відтак додав: «Крім цих, уже відомих читачам поетів, на особливу, ще серйознішу увагу заслуговують менш знані, але дуже своєрідні й перспективні поети М. Воробйов, В. Кордун, М. Рачук, що за сприятливих обставин можуть увійти в українську поезію окремою сторінкою поруч із «шістдесятниками»».

Як написала Інґа Кейван, Микола Рачук є автором «високої» поезії, естетично близької герметичним текстам письменників «Київської школи», до кола яких він також належав.

Із сімейного архіву М. Рачука

ПОЄДНАННЯ

Маріуполь – набалдашник золотого перстеня
З відтиском роззявлених рибок.
Згорьованого моря.
Він так близько, та наша пісня
Обчухрується об спини невидимих слонів,
Що стоять хвостами до вуст наших,
А ми співаємо і співаємо
Своїми коридорами горлянок,
Співаємо в надії, що нас почують,
Та слони стенали могутніми плечима,
Наші пісні обсідали у їхніх вухах.
 
А цього разу сталося:
Центральний слон оглух.
/Він уже дуже старий/,
Крізь його вуха, не зачепившись
Пісні нашої луна
Блискучою золотою кулею
З розквітом хрещатого барвінку
Вписалося у Маріуполь
І роззявлені рибки знайшли воду:
Вода підпливла до них
І поєднала з собою,
Як поєднується козак із люлькою.
Ми побачили це
І возрадувались
ВЕЛИКО.
(квітень 1989 року)

***

Від імені замучених
розстріляних, поглумлених в крові
закинутих в болото, непомитих:
на тих, хто поклоняються сові
на тих, хто прагнуть знов і знову крові
нових гулагів і концтаборів
на тих, хто ставлять ставку
на вдів, сиріт, голодомори
не на любов – на божевільний гнів –
на тих, що хочуть вже нового рабства
загнати кров і плоть у кору-страх
і знищити, як племена Полабські
в бездомний жах, розвіяти, як прах
наш спокій, наші будні, нашу віру, любов і віру і сяйво наших свят
Тисячоліть обмитих кров’ю міру
Дорюриковий світлий вертоград –
На тих що наш Ізюм і Маріуполь, Ірпінь, Макарів, Сіверський Донецьк
ні, не Батиївсьий, а вже московський тупіт
Звести наш край, наш Київ нанівець
На тебе, іроде, диктаторе московський
На рід твій волохатий, на твій плід
На гниль твою московську і петровську
На твій заалкоголений ввесь рід
На злодіяння що вінчають славу
Яка так і не вийшла з пелюшок
На всю твою ославлену ораву
І на орави перетліли шок
Із надр глибинних викликаю Дух
Дух пращурів, Дух світлий, Дух наземний
Ти світлий Дух наземний
Він світить нам із між туману скрух
І диво з див – у спокої буремнім
Тобі, буремний спокою – Дух пращурів осяйний, недосяжний –  
У цій кроваво зломленій добі, молитву шлю розважливо
Ні, я не гну колін перед тобою, моя молитва тверда і суха
Дух пращурів, устань перед москвою у величі своїй
нехай пиха, її пиха, поморщиться, озябне
нехай вона уступиться в собі
нехай вона уступиться в тобі
нехай вона уступиться масштабно –
Ні, все ж таки схилюсь перед тобою: допоможи нам у тяжкім двобої
і подаруй нам світле слово світу, щоб мали чим себе ми обігріти
Подай нам хліб із чистої криниці
Хай понад нами жайворонок в'ється
Хай буде висотОю висотА
Хай будень – буднем, святом хай свята
(2022 рік).

***

Мовчання –
Хто його брат?
Хто його сестра?
 
Немає в нього брата,
Немає в нього сестри,
Батьків у нього немає,
Мовчання – його батьки…
 
Ревне моління.
 
Можна лише відійти
Без повернення…
…а повернувшись,
Все ж повернувшись із мандрів тисячоліть,
Надірвавши силу духа.
 
Повернутися до мовчання…
 
Воно таке ж, як було,
В усамітненому немовляті…
 
Жодна ріка віків
Не винесе його
На гребінь слова…
 
Це мовчання…
Так, це доконане мовчання
(зі збірки «З уламків відбулого»).
 
 

***
Зміна:
Зміна пори року,
Зміна одягу,
Зміна ідей, зміна друзів –
 
Все змінюється,
Все міняється,
Міняється так,
Як кольори в килимі.
 
Та ось.
Прибули ті, що казали:
–     Годі.
 
І настала незмінність:
 
Ніхто не виглядає іх тих країв,
Де спрямовано на беззміння.
 
Лише
Джерельна зміна твоїх зіниць…
 
Ніхто того не помітив.
 
Тихо падає листя,
Небеса прозоріють,
Криниці дзвінкішають,
Бранці вітрів – дерева –
Розстібаються, роззеленіються…
 
Ти розказуєш казку
Про той криголам,
Що оновленням дихає, -
П’ю її – не нап’юся
(зі збірки «З уламків відбулого»).