Великі письменники минулого змагалися у творчості з самим Богом… Часом я наважуюся змагатися із Ним. У своїх кращих писаннях.В. Дрозд
Письменник змагався в творчості з самим Богом, а у житті фізичному, повсякчасному змушений був змагатися з недосконалим тілом. Його дух бунтував ображено і скорботно супроти тієї оболонки, яка слугувала прихистком для його душі, в якій, він вірив, живе Бог.М. Жулинський
Е. Мунк "Крик" |
Вивчаючи нового письменника (хоча дещицю із доробку В. Дрозда таки читала в
школі), намагаюсь спершу подивитись на світ очима тієї людини або ж принаймні
позичити окуляри – за згодою чи без, а тут, в
«Музеї…», не просто допуск до внутрішнього світу, тут цілий путівник. Це іронійний нерукотворний храм, бо ж
«особисті» музеї створюють лише посмертно, до того ж таким щастям «наділені» тільки
найвидатніші літератори минулого.
Автор написав і видав цю книжку в дев’яностих роках ХХ
століття – у складний для молодої незалежної країни час. Втім, чи бувають – чи
можуть трапитись – письменники без випробувань? В. Дрозд, будучи вже досвідченим
майстром слова, переймається через те, що його книжки виявляються
неприбутковими для видавництв: мовляв, папір дорожчає, попит знижується… Він,
усвідомлюючи свою моральну місію, але водночас і примус продавати слово, щоб
вижити, знаходить вихід у створенні алегоричного музею самого себе та своєї ж
творчості, а все ж:
ПОТРІБНО ЦІНУВАТИ ЖИВИХ
ПИСЬМЕННИКІВ.
На жаль, і в мистецтві, і в літературі – не лише у нас, в цілому світі, до
того ж у різні епохи, – культ мертвих нерідко переважає над культом живих. Лише
одиницям вдається вирватись із цього кола, стати шанованим сучасниками. В.
Дрозд кепкує з себе, описуючи потенційні
експонати потенційного музею, який відчувається радше як зоопарк.
Відвідувач може допомогти вижити екзотичному звірові зі стилосом, вкинувши кілька
монеток у касу. Наче подаяння чи співчутливу пожертву за атракції, що їх мусить
організовувати український літератор (будь-яких поколінь, фактично), щоб
вижити. Невесело витираючи піт з чола, автор іронізує над власним становищем.
Чи не найбільше мене захоплюють деталі особистих взаємин між людьми одного
часу. Влітку випадково для себе відкрила ім’я відомого
українського критика, М. Жулинського
– хрещеного батька молодшого сина В. Дрозда,
з яким сім’я письменника ще
й, виявляється, жила в одному будинку з різницею в кілька поверхів. Книжка
Жулинського, «Українська література.
Творці і твори» – велика, а що найважливіше, вагома праця – знайшла мене на
роботі, коли вирішила впасти на голову разом з кількома іншими немаленькими
томами літературознавчих видань із верхніх полиць. Маю щастя: на мене падають
справді чудові книжки (перед цим були «Метастази» (2004) Ст. Вишенського; до
речі, рекомендую: то своєрідний інтелектуальний діалог-дискусія про мистецтво,
зокрема й літературу).
Повертаючись до не менш мистецького, але більш життєвого, переповім історію
з собакою, якого дружина В. Дрозда назвала Жульєном на честь Жулинського. Гідна
«кара» за сприяння в появі ще одного великого чотирилапого друга у
письменниковій квартирі (Орися ж, дочка В. Дрозда, надзвичайно любила тварин,
тому не могла оминути в біді, залишити пса, який пішов за нею, на вулиці) Розповідь
про поважну кличку пролунала далеко за межами не лише містечка, а й України –
академік Жулинський добродушно розповідав про Жульєна американській авдиторії.
В. Дрозд із дружиною І. Жиленко (укр. поетеса), донькою Олесею та сином Павликом (1980-ті) |
Зрештою, уся книжка зіткана з різних історій, які, здавалося б, не завжди
можна пояснити у синтезі. В. Дрозд таки створив особистий музей –
нерукотворний. Це музей пам’яті про те, що
було й залишилось важливим для нього. І про тих, хто так чи інакше вплинув
своєю присутністю.
Автор неодноразово задумувався, навіщо пише цей текст, ділиться
сокровенним. Відповідь проста: «Я часто думаю: навіщо усе це пишу? Аби
засвідчити, що і я – страждав?
Смішно. Нині виявляється, що усі –
страждали. Тоді – навіщо ж пишу? Пишу, аби ніколи не повторилося
те, що відбувалось із нами. Пишу для майбутнього».
А з його поколінням відбувалась віра у химерні ідеали радянського
тлумачення соціалізму. Сам автор замолоду прославляв чинний режим у творах – як
і багато сучасників. Один із дослідників його творчости зазначив, що «довга дорога В. Дрозда не тільки і не
стільки у «ринок», але й до усвідомлення себе як українця, як представника
древнього народу, – це важка щоденна битва за справжню літературу з партійним
чиновництвом, з видавцями, з людською дурістю, чванливістю та нерозумінням».
Складно не погодитись, бо книжка, очевидно, і для автора стала своєрідним «відпусканням» тривалого періоду життя, сублімацією. «Музей покинутого письменника» я рекомендую як спробу підглянути за лаштунки літературного життя, зрозуміти певні механізми зародження думки і – найголовніше – відчути на дотик світ людини свого часу і свого ж позачасся, бо всі митці є водночас і «своїми», і «чужими» будь-де.
Протиставляючи ейдос (за Аристотелем – «ідея») матерії, автор
намагався перш за все знайти / відчути / осягнути (?) себе. Думаю, для кожного
з нас різні експонати в музеї видаватимуться найдорожчими, кожен зможе винести
свій урок / досвід чи пам’ять, тож
рекомендую для прочитання!
Книжка є у фонді нашого відділу.
Марина Горбатюк
Немає коментарів:
Дописати коментар