ПОЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ. Національне питання у долі Івана Франка

Мій руський патріотизм – то не сентимент, 

не національна гордість, то тяжке ярмо, 

покладене долею на мої плечі.

 

 І. Франко,

"Дещо про себе самого", 1897

     Такими словами звертається письменник до «польської публіки» у авторській передмові під назвою «Nieco o sobie samym» («Дещо про себе самого»), яку вперше було надруковано у збірці «Obrazki galicyjskie» (Львів, 1897). Франко чітко проголошує: «Не люблю русинів». Далі навіть пояснює чому: «Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру». У наступному абзаці передмови зазначає: «Навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти».

    Патентовані патріоти надають собі право судити, хто істинний патріот і яка любов до Батьківщини – єдиноправильна. Така позиція призводить до втрати критичного мислення, а це становить найбільшу небезпеку для існування несформованої нації. 

    У вірші «Україна мовить» І. Франко дає художньо осмислену оцінку власній громадській та політичній діяльності. У поезії персоналізована Україна звертається до адресата (в особі якого вбачаємо автора) такими словами:

...І що тобі за кривда сталась,

Що підняли на тебе глас:

«Не любить він Русі ні раз!»

Наплюй! Я, синку, ліпше знаю

Всю ту патріотичну зграю

  Й ціну її любовних фраз…

      Такою була відповідь обуреного письменника на звинувачення у відсутності патріотизму – не дивно, що псевдопатріоти не сприймали його як подібного до себе – Франкова позиція, ідеї та слова були незручними для натовпу так само, як і він. Будучи «чужим серед своїх», І. Франко говорить про громадянський обов’язок перед русинами та Руссю, а не про засліплену сентиментальну любов, якою часто розкидалися (та досі розкидаються) демагоги із трибун. Себе ж він називає русином – це фатальна самоідентифікація приналежности до народу часто була для нього і солодкою втіхою, і найбільшою мукою: «Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований на довгі віки, який хоч сьогодні і бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів» (І. Франко, «Дещо про себе самого»).

      Не лише словами, але й діями Франко доводив свою любов; він говорив про те, що жодна праця «для цього народу» не стане марною. Його боротьба виявлялася не тільки в пустих закликах до визволення з-під панського гніту (переважно на цьому й зосереджували увагу радянські франкознавці). У першу чергу, тоді як ніколи важливо було пробудити людей – несвідомих та байдужих до політики представників робочого класу. Письменник багато часу віддавав просвітницькій діяльності, проповідував власні ідеї у літературі, політиці, науці тощо.           

    Упродовж восьми років (1890 – 1898 рр.) він був лідером першої української політичної партії, заснованої у Львові 4-го жовтня 1890-го р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) поєднувала відстоювання соціальних інтересів галицьких селян із захистом національних прав українського народу.

    Із РУРП були пов’язані імена визначних громадсько-політичних та культурно-освітніх діячів, тобто людей, які становлять духовну еліту нації.

      Варто зазначити, що територія Західної України була однією з найвіддаленіших та найбільш занедбаних колоній Австро-Угорської імперії – це та реальність, у якій формувався, жив та творив І. Франко. Я. Грицак пише: «… австрійська Галичина до моменту дозрівання Франка була частиною німецькомовного простору, а в рамках цього простору залишалася другорядною периферією щодо головних центрів панівної німецькомовної культури, Берліна та Відня – а це робило тут масштабні культурні інновації малоймовірними».

    Іронічним було те, що більшість західноєвропейських ідей прийшло з Російської імперії через посередництво варшавської та київської інтелігенції. Впровадження автономії краю, а також подальша полонізація змінили ситуацію на Галичині та у Львові зокрема. На східно- та центральноєвропейському полі вони «стали однією з центральних ділянок, де вирішувалася доля великої гри» (Я. Грицак, «Пророк у своїй Вітчизні»). 

       Життя українців Галичини від цього не покращилося. Потреба у національних провідниках та лідерах, які могли б стати на захист української культури зокрема та українства на цих землях загалом у германізованому та полонізованому середовищі, залишалася незмінною. Авторитет інтелектуальної верхівки суспільства в кризових для народу умовах, як правило, вищий, аніж в економічно розвинутих державах – на цьому акцентує увагу польський вчений А. Валіцький (1930 – 2020) у контексті народництва. «Як і Драгоманов, Франко визнавав громадівський устрій, в умовах якого український народ зміг би відчути себе економічно міцною, культурно та духовно розвинутою нацією. Очолити цю боротьбу за національне, соціальне, духовно-культурне визволення повинна, на думку вченого, українська інтелігенція», – пише Ю. Римашевський. Мова йде про те, що представники духовної еліти народу стають його лідерами та провідниками, які визначають вектор руху в найбільш несприятливих суспільно-політичних та економічних умовах. Франко вважав, що вплив інтелігенції має виходити за межі соціально-побутового плану.

   Тричі (1895, 1897, 1898) балотувався у депутати віденського парламенту та Галицького крайового сейму – не здобув мандат через виборчі маніпуляції, але здаватися не збирався. Б. Тихолоз каже, що Франкова велич, або ж навіть трагічний героїзм виявляється у прямостоянні та вмінні гребти проти течії, тобто бути всупереч: «Против рожна перти,/ Против хвиль плисти,/ Сміло аж до смерти/ Хрест важкий нести!». У цих словах – його життєве та творче кредо, починаючи від «Semper idem» і до «Semper tiro». 

     Служіння народу – важлива мета Франкової діяльности не лише на політичній арені, літературу він так само оголосив «робітницею на полі людського поступу». Йому вдалося переосмислити традиційні селянські мотиви та прокласти шлях до модернізації української літератури. У його доробку, звісно, є твори про тяжку долю селян та робітників, але це переважно «про народ для інтелігентного читача». Франко, будучи ревним прихильником русинів, поступово виводить свою творчість за межі власне народницьких стандартів.

І. Франко та Українські січові стрільці

     Франкова епоха не завершилася із його відходом у вічність, вона триває й досі. Олена Теліга писала: «Франко зрозумів добре, яку печать кладе на душу цілої нації, і ту свою націю хотів він бачити нацією героїв». Її покоління пронесло «печать духа» у визвольних змаганнях ХХ століття, а згодом естафету перебрали наступні генерації. Навіть у сучасному постмодерному середовищі ця постать залишається не менш актуальною – не лише франкознавці, але й пересічні співвітчизники усе частіше переосмислюють його роль у формуванні модерної української нації. Недарма на Майдані серед трьох «Ікон Революції» в оточенні Тараса Шевченка та Лесі Українки зобразили й Івана Франка.

    У фонді відділу абонемента є багато цінних видань, які пов’язані із життям та творчістю письменника: кількатомники його вибраних творів, книжки з паралельним перекладом, літературознавчі дослідження, а також – літературна франкіана. Хочемо звернути вашу увагу на два сучасні видання:

    Франкіяна Прикарпаття : альманах / упоряд. Є. Баран. Івано-Франківськ : Дискурсус, 2016. – 288 с. 

    Цей альманах вийшов друком до 150 ювілею письменника. Тут вміщено кілька блоків прикарпатської франкіяни: поетичний, прозовий, есеїстичний і науковий. Книжка буде цікава широкому колу читачів.

       Франко, Іван Якович.

    Мозаїка : із творів, що неввійшли до Зібрання творів у 50-ти томах / І. Я. Франко ; упор.: З. Т. Франко, М. Г. Василенко. Львів : Каменяр, 2002. – 432 с.

    У  книжці представлені маловідомі, призабуті твори письменника. Це вибране з того, що не увійшло до 50-томника. Збірник складається з трьох розділів: 1. Оригінальні поетичні твори; 2. Поетичні переклади; 3. Літературно-критичні і публіцистичні статті. В анотації зазначено: «Нові обрії після ознайомлення з таким доробком значно розширяться і поглибляться, а враження буде неперевершеним, якщо зважити на багатогранну діяльність Великого Каменяра і глибину досліджуваного предмета».

    Бажаємо щоразу відкривати для себе нове та насолоджуватись особистими перемогами у процесі осягнення такого багатогранного і геніального І. Франка!

        Цікавого читання.

 

        Використано світлини з інтернет-ресурсів.

        Матеріал підготувала Марина Горбатюк.